Свята земля: Україна

Розглянемо спочатку назву "Юдея". Звук "ю" розкладається як "йу" або "іу" (інколи так і пишуть – "Іудея"). Враховуючи схожість вимови звуків "у" та "в" і їх часту взаємозамінність у багатьох мовах, закономірно можна припустити перехід "іуд"®"івд" та можливість існування приголосного ядра "ВД". В івриті звуки "у" та "в" передаються однією літерою "вав" [6, розділ "Иврит"]. Переходи між "ю", "у" та "в" є звичними і для європейських мов: так, назва "Україна" може представлятись і як "Вкраїна", а англійською мовою – Ukraine ("Юкрейн"). В англійській мові також буквосполучення "ew" вимовляють як "ю": пишуть "new" – читають "нью", пишуть "view" – читають "вью", пишуть "mew" – читають "мью" тощо. В середньовічній латині літери "v" та "u" часто заміняли одна одну. Планету Юпітер раніше називали також Іовіт (Іовіс) (*11) – тут спостерігаємо перехід першого кореня "ю" (другий корінь "пітер" – "патер", батько) в "іов".

Таким чином, назва "Юдея"–"Іудея" може бути представлена і приголосним ядром "ВД" – "Івдея" –"Відея". Подібні заміни в історії не рідкість. Так, наприклад, давнє велике місто Волин – культурний та політичний центр слов’ян Помор’я (південна Балтика) німці часто називали Юлин (Julin) [17].

Характерною і головною особливістю Юдеї було те, що на її території існував великий релігійний центр, духовний авторитет якого визнавали всі інші ізраїльські землі.

У ранньому середньовіччі на південний-захід від Чорного моря була розташована Візантійська імперія, центром якої був Царгород (Константинополь), найбільший релігійний, культурний та науковий центр всієї середньовічної цивілізації. Назву "візантійська" імперія отримала від первинної назви місцевості, на якій розташовано Царгород. За однією гіпотезою, назва "Візантія" походить від древнього поселення "Візантій", за іншою – від географічних назв місцевостей Вітінія та Анатолія, які складали територіальне ядро імперії. При цьому назва місцевості біля Царгорода протягом багатьох століть називалась "Вітінія" ("Віфінія"). В будь-якому випадку, назва імперії починається з приголосного ядра "ВЗ"-"ВТ". Взаємозаміна звуків "з", "с", "т" – дуже часте явище для європейських мов, наприклад:

• в англійській артикль "the" вимовляють "зе", тобто пишуть через "t", а промовляють через "з";
• в українській існують модифікації "кафедра" та "катедра", англійський варіант цього ж слова пишуть "cathedra", а читають "кесідре" (*12).

	Візантійська імперія в XII ст. В часи свого розквіту (VII ст.) імперія займала також все східне та південно-східне узбережжя Середземного моря, в тому числі в Азії та Африці
	Карта Малої Азії часів апостола Павла [15]. На півночі півострова показано Вітінію, південніше – Галатію

Таким чином, обґрунтовано допустивши можливість незначної трансформації кореня "юд" в "івд", спостерігаємо тотожність приголосних ядер в коренях назв "Юдея" та "Вітінія", "Візантія".

Проте, південне Причорномор'я має й інші топоніми, співзвучні назві "Юдея". Справа у тому, що губні звуки "в" та "м" також можуть взаємозамінюватися. Ось приклади:

• сучасне українське слово "червоний" та давнє "чормний" (приголосні ядра ЧРВ та ЧРМ);
• ім’я перського царя Дарія, в оригіналі Дарая-вахуш, в еламських та вавилонських написах звучить як Дарія-махуш;
• ім’я мідійського царя, Хува-хшатра, ассірійська мова передає як Ума-кіштар;
• іранське ім’я Вахукріт (санскритський відповідник Васукріт), має ассірійську форму Макірту (приклади з іменами взято з праці [29]).

Враховуючи взаємні переходи звуків "м" та "в", можна очікувати, що у південному Причорномор’ї, разом з назвами на основі ядра "ВЗ"-"ВД" були відомі назви на основі "МЗ"-"МД". І справді, саме у цьому місці колись існувало древнє Мідійське царство, навіть зараз добре відома історична область Мідія, яка простягається від центрального Кавказу (г. Ельбрус та р. Кура) на півночі майже до Перської затоки на півдні. Зауважимо також, що нащадками мідійців вважають себе сучасні курди (як стверджують дослідники, не безпідставно).

З іншої сторони, у західній частині Малої Азії, займаючи всю північно-західну частину півострова, існувала область Мізія. Мізією називали й західну територію біля Чорного моря.

Підсумовуючи, можна стверджувати як факт наступне:

• Від північно-західного і частково західного та південного узбережжя Чорного моря на захід аж до Атлантичного океану тягнеться полоса топонімів з ядром приголосних "ГЛ": Галатія (Туреччина), Галичина (Україна), Галіція (Польща), Галлія (Франція), Галіція (Іспанія), Португалія.
• Від північного, північно-східного і частково північно-західного узбережжя Чорного моря на схід аж до Каспійського моря тягнуться степами топоніми з ядром приголосних "СМР"-"СРМ": ріки Самари, міста Самари, територія Сарматія. Сарматія включала і Східну Європу.
• В ранньому середньовіччі з західної та південної сторони Чорного моря існувала потужна імперія, назва якої – "Візантія" містить приголосне ядро "ВЗ"-"ВТ". У ній існував найбільший на той час релігійний та культурний центр – Царгород (Константинополь).

При цьому всі ці назви використовувалися в один і той же період часу: принаймні в XII-XV ст.

Цікаве само по собі співпадання приголосних коренів великих суміжних територій Європи з біблійними назвами часів Нового Заповіту: Галілея-Галлія (*13) (ядро "ГЛ"), Самарія-Сарматія ("СМР"), та Юдея-Візантія ("ЙД"-"ВД"-"ВТ"). При цьому для Галілеї звучання кореня слова співпадає повністю: "гал", для Самарії у назві "Сарматія" спостерігається інверсія "СМР"-"СРМ" (а назви "Самара" та "Самарія" також ідентичні), найбільша відмінність присутня в ядрі приголосних "ЙД"-"ВЗ"("ВТ"). Проте, у паралелях між Юдеєю та Візантією особливої ваги набуває наявність у них великого релігійно-культурного центру – Єрусалиму та Константинополя відповідно.

Характерною особливістю всіх описаних "двійників" біблійних областей є те, що вони розходяться від Чорного моря в різні боки. Разом з цим, історично відомо про відносну єдність та однорідність північних та північно-західних причорноморських територій (Русь), які протистояли етнічно відмінним південним (Візантія, потім Туреччина).

Широковживана назва "землі обітованої" – Палестина, при цьому вона дуже часто використовується європейцями і практично не використовується євреями. Взявши до уваги, що ця назва двоскладна (Пал-стан), а друга частина дуже поширена у Азії (*14), то головна інформація закладена у корені "Пал". Проводячи паралель з Руссю, бачимо, що вся територія Русі покривається етнонімами з коренем "Пол": поляки на заході Русі (при цьому поляки своїх предків називали полянами [11]), поляни в центральній Русі та половці на південному сході. При цьому назви ці не другорядні: Польща існує і зараз, полянський союз став основою для Русі, а половці (їх ще називали кипчаками та куманами) тривалий час були володарями причорноморських степів.

З історії відомо, що існувало два конкуруючих царства: Ізраїльське, яке об’єднувало Галілею і Самарію, та Юдейське, розташоване у Юдеї, центром якого був Єрусалим. Проводячи паралель з Руссю, бачимо, що Русь часів свого розквіту об’єднувала і Галицьке князівство (Західна Україна та Східна Польща), і давню Сарматію (південно-східна Україна). Не зважаючи на визнання релігійного авторитету Константинополя, Русь часто ворогувала з Візантією.

Далі: "Сирія та Ливан"

Примітки