Свята земля: Україна

У XV-XVII ст. для позначення територій Східної Європи та Західної Азії дуже широко використовували назву "Сарматія". Існує велика кількість географічних карт того часу, з яких це видно [10]:

• карта Європи з атласу Клавдія Птолемея 1511 р., видана у Венеції;
• карта Клавдія Птолемея та Себастьяна Мюнстера "Європа, третина землі..." 1559 р., Базель;
• карта Йогана Гонтера "Про королівство Польщі, розташоване в Савматії..." 1550 р., видана у Базелі;
• карта світу Клавдія Птолемея та Герарда Меркатора, 1584 р., Кельн.

Численні перевидання атласів К. Птолемея, С. Мюнстера та Г. Меркатора, поширені у Європі в той час, також позначають Східну Європу як "Сарматію".

Польський історик італійського походження XVII ст. Олександр Гваньїні в 1611 р. у Кракові видав об’ємну працю "Хроніка Європейської Сарматії" [11]. У ній він так описує кордони Сарматії: "У цій... частині світу (Європі) розташована Сарматія,... країна досить велика й славна, яка містить багато народів та королівств. Справа в тому, що існує дві Сарматії: одна татарська, або азіатська, розташована на дальньому, тобто східному, березі ріки Дон і Волзі, на котрих живуть заволзькі татари і їх орди... Іменем другої, європейської Сарматії, називають нашу Сарматію, у якій живуть поляки, русь, литва, мазури, пруси, поморяни, інфляндці, московити, готи, алани, волохи й татари, котрі живуть на цьому березі північної ріки Дон неподалік Чорного моря. Цю Сарматію зі сходу відділяють від Азії ріка Танаїс, тобто Дон, і Меотійське озеро, із заходу – Вісла, або ж, як хочуть деякі, ріка Одер. На півдні – Угорські гори, які нині прозвані Бескидами, а на півночі їхня власна країна відділена від інших морем Німецьким, або Сарматським (Балтійським)".

	Карта Європейської Сарматії. Ксилографована Себастьяном Мюнстером в 1540 р. для "Географії" Птолемея, перевидана в 1571 р. Внизу карти показано спотворену берегову лінію Чорного та Азовського морів
	Фрагмент карти Сарматії Христофора Целларіуса, Рим, 1774 р. Показано європейську та азіатську Сарматії

На території України відомий також древній козацький топонім: "Самара". Вся підконтрольна запорізьким козакам територія ділилася на паланки, найбільшою та найзаселенішою з яких була Самарська паланка з центром у містечку Самарь, розташованому на березі ріки Самари, лівої притоки Дніпра, біля теперішнього міста Новомосковськ. Самара була багата на рибу, мед, віск, дичину й будівельний ліс і за це багатство звалася козаками святою рікою; околиці Самари запорізькі козаки звали обітованою Палестиною, раєм божим на землі, а всю землю біля ріки – "дуже гарною, кветнучею й изобилующею", саме місто Самарь – "истинно новым и богатым Іерусалимом" [13].

По обох берегах ріки Самари росли самарські ліси; це головна заповідна діброва запорізьких низових козаків. Самарські ліси розлягалися на 182 версти при 20 верстах найбільшої ширини й по справедливості вважалися "знатними", "несходимими" й "невиданими" лісами, своєрідними "муромськими хащами". "Ріка Самара, – писав 1637 року Ґійом де Боплан (*10), – знаменита надзвичайним лісовим багатством, отож навряд чи якесь інше місце може зрівнятися в цьому з околицями Самари".

У польському історичному атласі "Руські землі Речі Посполитої", який був виданий у 1904 р., на північний схід від сучасного Дніпропетровська, серед Диких Полів, показано цілу область "Самара".

Область Самара (SAMARA) за Єкатеринославом (сучасний Дніпропетровськ) в атласі Руських земель Речі Посполитої, 1904 р.

Саме у Самарі була розташована головна святиня запорожців – Самарський Пустинно‐Миколаївський монастир. Тут були побудовані перші на козацькому Низу церква та монастирська школа. Звідси вийшли багато відомих священиків, довгий час зберігалися козацькі реліквії, могили подвижників та борців за православну віру. Церковний історик Катеринославскої єпархії, єпископ Феодосій Макаревський пише, що Самарську обитель запорізькі козаки називали "козацькою Палестиною".

Очевидно, недаремно після знищення Запоріжської Січі та зруйнування козацької "столиці" – Самарі – практично на тому ж місці за царським наказом було засноване нове місто, яке відбивало назву вже нової, імперської столиці, – Новомосковськ.

На ріці Самарі є також інші схожі топоніми: село Самарське та Новосамарське, міста Самарське та Верхня Самара, острів Самарський.

У Росії також є ріка Самара, притока Волги, біля гирла якої розташоване давнє місто Самара. Офіційна дата народження міста – 1586 рік, коли за наказом царя Федора Івановича спочатку збудовано дерев’яну фортецю на Волзі, названу Самарским містечком, для прикриття від нападів з півдня і забезпечення водного шляху від Казані до Астрахані. У 1688 році фортеця Самара була перейменована в місто, ставши не лише військовим форпостом, але й значним торговим центром. Через Самару здійснювалася вигідна торгівля зі Сходом.

Як свідчать фахівці з топоніміки, назва рік "Самара" хоч і дуже древня, але неслов'янського походження. Кожна назва має своє географічне положення, обумовлене її топонімічною адресою, зміст якої склався в конкретних умовах природи й людської діяльності. Так, від української ріки із сучасною назвою "Самара" на схід до Каспійського моря йдуть величезні степи, що переходять далі в безводні закаспійські пустелі Азії.

Корінь назви ріки Самари варто шукати в розвитку мов як місцевих народів, що здавна населяли степову зону, так і в мовах східної групи. Основою слугує слово-основа "Сам" ("Шам"), що зустрічається не лише в назвах географічних об'єктів або власних імен – ті ж Самарканд, Самар, Самара й Самарія, але й у кліматичних явищах, характерних для цих місць. Так, в арабів сухий жаркий вітер пустель – самум, у єгиптян шамсином (хамсином) також називається жаркий вітер, у Сирії словом "шам" позначають пустелю, в угорців прикметники "пустельний", "посушливий" мають корінь "семар", а степові чабани значаться як "самодо"; і навіть у китайській мові пустелі позначаються ієрогліфами, які вимовляються як " ша-мо". Таким чином, корінь "сам", або "шам", є складовою частиною слів і топонімічних назв, зміст яких відбиває кліматично-природні явища в житті людей посушливих степів, пасовищ і пустель. Наприклад, у північно-західній частині Казахстану існує цілий ареал географічних імен з таким коренем: місто Сам, піски Сам, озеро Сам, місто Самеке, урочище Сам, селище Шамак, Очерет-Самарські озера, ріка Очерет-Самара (притока Уралу), а також казахська ріка Самара. До цього ареалу закономірно тяжіє й Самара з басейну Волги, і українська Самара з басейну Дніпра.

У наведених прикладах можна помітити незмінну наявність кореня "сам" у тих географічних областях, де мало рік і опадів, але сонячно та посушливо. Тому українською мовою значення топоніма "сам" можна однозначно передати словами "спекотній, посушливий степ". Друга частина топоніму Самара – корінь "ар" – також входить у словник народів Сходу, Середньої Азії і Європи зі значенням "ріка". Зокрема, в угорців, чиї предки до IX століття кочували за Волгою, слово "ар" і зараз означає "потік", "ріка". Зрошувальний канал в Середній Азії та Закавказзі називають "арик".  Із усього цього видно, що семантика топоніма Самар (Самарь), або в пізнішому варіанті Самара, означає "степова ріка".

Якщо така ідентифікація вірна, то назва "Самарія" означає землі навколо степових рік, проте це назва тюркська. А предки слов’ян для позначення рік використовували корінь "дон". Цікаво, що саме на місці середньовічної Сарматії, у якій є річка Самара та було давнє козацьке місто Самарь, розташований Донецький край, Донбас, назва якого дійсно означає "річковість", як і назва "Самарія".

Разом з назвою "Сарматія" часто (особливо греками) використовувалась назва "Савроматія". Враховуючи можливі взаємозаміни губних звуків "в" та "м", отримаємо назву, близьку до біблійної: Савро-матія - Самро-матія.

Далі: "Юдея"

Примітки