Свята земля: Україна

Безперечно, у кожного, хто хоча б поверхово знайомий з традиційною версією біблійних подій, виникне запитання: хіба так може статися, щоб добре відомі всім факти були наслідком фальшування? Адже на тему тих подій за кілька століть написано тисячі книг, проведено сотні досліджень, знайдено всі біблійні міста та селища, а інколи навіть конкретні місця, де відбувалися ті чи інші події. Століттями мільйони паломників їдуть поклонитися святиням древнього Єрусалиму. Невже може це все бути наслідком помилки?

Відразу зауважимо, що факти слід відділити від їх пояснення. Співпадання цілого конгломерату географічних назв Біблії з географічними назвами середньовіччя у Східній Європі – це факт. Ймовірність випадкового збігу достатньо великого числа назв нікчемно мала. Можливо, цьому факту можна придумати інше пояснення, але найвірогідніше, на наш погляд – у хибному розумінні місця історичних подій.

Взагалі, прийнята шкільна освіта формує хибне сприйняття розвитку самої науки історії. Так, завжди наголошується, що грецький логограф та історик – Геродот Галікарнаський – у V ст. до н.е. написав першу масштабну історичну працю, за що й названий "батьком історії". Складається враження неперервного розвитку науки історії протягом двох з половиною тисяч років. Проте насправді як історія, так і багато інших наук почала інтенсивно розвиватися лише з появою книгодрукування, яке дозволило різко розширити кількість людей, задіяних у науковому процесі та значно полегшило процес передачі знань від покоління до покоління. До цього книги писалися чи переписувалися в одиничних екземплярах, і це завжди було масштабною тривалою працею. Такі одиничні твори могли легко втратитися через пожежу, часті політичні незгоди, або просто від потрапляння в руки недалекої людини. Обмін інформацією між різними дослідниками був дуже утруднений не лише через важкість у написання своєї праці, а й із-за складності транспортного сполучення між ними.

Тому лише з другої половини XV століття (початок книгодрукування) можна говорити про початок передачі знань з елементами наукового обґрунтування. Проте – саме з елементами, оскільки науки в цей час перебували в зародковому стані, знаходилися під сильним впливом міфо-релігійних уявлень та забобонів. Так, до кола найпопулярнішої "наукової проблематики" того часу входять і "кількість ангелів, які можуть розміститися на кінчику голки", і "чи є душа у жінки".

Для збору достатньо адекватних та широких історичних даних потрібен також відносно високий рівень розвитку транспортних засобів, адже історичні події завжди стосуються великих територій, які дослідник міг уявляти дуже смутно. Так, у вагомій праці італо-польського історика XVII століття О. Гваньїні [11], наряду з точними географічними даними про навколишні держави, присутні абсолютно фантастичні описи територій, дещо віддалених від Польщі. Зокрема, у розділі про Аравію, після досить правдоподібного змальовування Мекки, автор описує тваринний світ, згадуючи зовсім неймовірних істот: "є там багато кіноцефалів, тобто людей із собачими головами, котрі харчуються молоком", "єдиноріг... це звір завбільшки з жеребця-трилітка, на чолі він має чорний ріг завдовжки три лікті, шерсть має гладку... цього звіра привозять негри з Ефіопії". Як видно, на початку XVII століття (книга [11] вийшла друком в 1611 р.), серед найосвіченіших людей побутували сильно спотворені уявлення про території, суміжні із сучасною Палестиною.

Або інший приклад: піраміди Єгипту – одні з найвеличніших пам’яток минулого, крім них у цій країні є ціла мережа древніх храмів та інших монументальних споруд. Але знання європейської науки про них було настільки поверховим, що початок єгиптології як науки приходиться лише на початок XIX століття, і поштовхом до її розвитку були єгипетські походи Наполеона Бонапарта, який привіз до Єгипту вчених та художників, що змогли більш-менш точно відтворити та описати ряд древніх споруд та пам’яток.

Єгипет та Аравія є сусідами сучасного Ізраїлю. І якщо про ці землі інформація європейців аж до початку XIX ст. була надзвичайно скупа й неточна, то немає ніякої гарантії, що більшою точністю відзначались і знання про Палестину.

Таким чином, видається не тільки можливим, але й вірогідним, що на початку розвитку сучасної історичної науки, близько XVI ст., при спробі розшукати місця біблійних подій, сталась помилкова ідентифікація сучасної Палестини з біблійною. В подальшому цей помилковий підхід був закріплений все наростаючою кількістю друкованої продукції та масовим паломництвом. Звичайно, таке могло статися лише в одному випадку: коли справжня Палестина була завойована, підкорена, ядро інтелігенції було знищене, а новим поколінням було нав’язано нове, хибне "знання".

Причини такої помилки можуть бути різними: як випадковими, через незнання, так і внаслідок цілеспрямованого політичного впливу. Як відомо, політика – брудна справа, і не лише зараз, але й у минулому. Ради досягнення влади гравці політичної арени легко йдуть на брехню, а раніше часто практикувалося й фізичне знищення опонента. Християнство та Біблія протягом багатьох століть знаходилися в самому центрі політичної боротьби цілої Європи, тому було б дивно, якби характерна для такої боротьби брехня, цинізм та жорстокість на них ніяк не позначилася. Якщо королі, царі, кардинали, папи та інші владноможці легко й часто попирали біблійні заповіді "не вбий, не вкради...", то із ще більшою легкістю вони могли піти на спотворення традиції (а могли її і просто не знати, оскільки найчастіше єдиною ціллю їх була влада).

Але, причина спотворення історії може бути і більш прозаїчна. Справа у тому, що раніше була почесна традиція "копіювати" різні святі місця. Так, у Росії, в Підмосков'ї, також є своя "Палестина" (*42), створена в другій половині XVII ст. патріархом Никоном. Там, за його бажанням, виник "Новий Єрусалим", що було закріплено відповідним царським наказом та спеціальним листом-підтвердженням. Різні пагорби отримали назви святих місць Палестини: так у Підмосков'ї виник свій Фавор, Елеон, Сіон. Ріку Істру назвали Йорданом. Місцеві села та хутори стали містами та селами Ізраїлю: з’явилися Віфлеєм, Віфанія, Капернаум... Мету створення такої "копії" Святої Землі пояснено на вхідних дверях центрального храму – Воскресенського собору: "Всяка благочестива душа, яка бажає пречудний храм Воскресіння Христового в Єрусалимі побачити і там святим місцям поклонитися, але із-за дальності шляху потрапити туди не може, нехай споглядає це все тут і зрозуміє таємницю, корисну для душі, яка криється всередині цих речей".

Є всі підстави вважати, що в часи Ярослава Мудрого Київ також планувався як прототип Єрусалиму, переймаючи на себе функції нового центру світу – "Нового Єрусалиму". У "Слові про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона (середина XI ст.) Константинополь без усяких застережень називається Новим Єрусалимом, при цьому дуже часто проводяться паралелі між Царгородом та Києвом [20]. Київських князів Іларіон уподібнює візантійським базилевсам.  А міська структура Києва, як і Царгорода, відповідала біблійному Єрусалиму: і там, і там були Золоті Ворота, через які в’їжджав Христос, центральний храм (відповідно Софії (премудрості) та Соломона (мудреця)). Тобто, київські Золоті Ворота мали своїм прототипом не стільки Константинопольські, скільки Єрусалимські. Тому вони й були не просто головними, парадними, але й сакральними: у них, очікувалось, Ісус Христос в кінці часів ввійде до Києва і благословить землю Руську.

Згодом кожне з міст, що претендували на роль центру Руської землі, автоматично приймало на себе обов'язок стати своєрідним "третім Римом" та "Новим Єрусалимом". Відповідно в них з’являлися й зовнішні атрибути світової столиці: Золоті ворота, новий центральний храм і т.д. Такими є Київ, Володимир (на р. Клязьмі, в Росії), Тверь, Москва.

Підтвердженням такого підходу до ролі Києва є "Казанська історія" – відома історична пам’ятка Росії XVI ст. У ній в описі Москви, зокрема, говориться: "І засяяло нині стольне і прославлене місто Москва, немовби другий Київ,... як третій новий великий Рим". Москва тут асоціюється не лише з третім Римом, але і з другим Києвом, тобто Київ тут фактично названо "Новим Римом", а отже, і "Новим Єрусалимом", оскільки ці поняття раніше були нерозривно пов’язані між собою. А російська "Повість" на стрітення образу Володимирської Богоматері говорить: "Ти, о владичице Богородице,... благоволила у давнину перейти від Палестини, і від Візантії, і від Києва, і від Володимира...". Тут також Київ ставиться в один ряд з Візантієм – Константинополем, "Новим Єрусалимом".

Можливо, і сучасний Єрусалим з околицями колись виник як місцева "копія" великого біблійного образу, а згодом хвиля паломників та все наростаюча кількість книг закріпила цю помилку.

Найдавніші карти дають вагому підставу вважати, що спочатку назва "Єрусалим" означала не стільки конкретне місто, скільки сакральний центр людської цивілізації. Тому вона й могла дещо "мігрувати" чи "розмножуватися", якщо ті чи інші столиці претендували на роль нового "центру світу". Перші карти світу взагалі не призначалася для орієнтації  у фізичному просторі. Спочатку вони нагадують символ населеного світу, потім збагачуються описом географічних назв та втілюють християнську картину світу. Прикладом може бути цілий ряд карт, які зображують так званий "Земний Круг". Вони представляють собою коло, розділене Т-подібним хрестом на три частини світу: Азію (найбільшу), Європу та Африку. У кожній з частин світу міг бути відповідний перелік географічних об’єктів, які їй належать. А в геометричному центрі такої карти (на перетині горизонтальної та вертикальної складової Т-подібного хреста) розташовувався Єрусалим, або, інколи, Рим. Традиція прив’язки Єрусалиму до точного геометричного центру карти, а не до певної частини світу на цій же карті, швидше за все відображає початкове уявлення про сакральне значення цього місця. Тому й сама ця назва могла "переходити" від одного реального міста до іншого.

Є малюнок, на якому імператор Август тримає в руці такий "Земний Круг", що вказує на панування над всім світом. При цьому сам імператор, безперечно, знаходиться у "Центрі Світу", навіть якщо цей "центр" – у Римі, що ототожнює Рим з Єрусалимом.

Прикладом карти з центром – Єрусалимом може бути карта Генріха Бантінга 1581 р., на якій світ зображено у вигляді трилисника, кожен із листків якого відповідає Азії, Європі та Африці. Всі три листки сходяться до центрального кола, в якому розташовано Єрусалим. Ця карта, крім іншого, цікава й тим, що на ній Єрусалим зображений біля широкого водяного потоку. Як відомо, поблизу сучасного Єрусалиму рік немає, у той час як "європейський відповідник" – Константинополь – справді розташований на березі протоки, Босфору. Константинополь також лежить на межі Європи і Азії, від нього є короткий водяний шлях до Африки, тому в ньому справді ніби сходяться ці три частини світу.

Карта світу Генріха Бантінга 1581 р. Пелюстки відповідають Європі, Азії та Африці. Єрусалим зображено в центрі, у місці поєднання трьох частин світу

Звертає на себе увагу й те, що дахи будівель Єрусалиму на карті Г.Бантінга характерні для дощового клімату Європи, в той час як у посушливих районах (в тому числі й у сучасному Ізраїлі) дахи робили і роблять плоскими. Звичайно, це все можна пояснити й незнанням авторами карти природи "справжнього Єрусалиму", але це виглядає дивним, адже мова йде про самий "Центр Світу". Взагалі, для епохи середньовіччя (XV-XVI ст.) характерна велика кількість творів образотворчого мистецтва, у яких біблійні події зображуються на явно європейському фоні. Пояснити таке значне число подібних творів мистецтва простим незнанням неможливо, адже для художників середньовіччя характерна схильність пропрацювання картин аж до найдрібніших деталей, тому важко віриться, що значна кількість допитливих митців протягом кількох століть робили одні й ті ж помилки.

Ілюстрація з "Руської Біблії" Франциска Скорини (*43) "Дочка фараонова знайшла отроча Мойсея у воді", XVI ст. Одяг, архітектура – типово європейські

Фрагмент картини Ганса Мемлінга (*44) "Ісус, оточений ангелами", 1480 р. Привертає увагу не лише європейський вигляд Ісуса. Вишиті орнаменти на ризі Ісуса і в наш час можна побачити на українських вишиванках та пасхальних писанках

Фрагмент картини "Поклоніння магів" Домініко Гірландайо, 1488 р. На задньому плані видно широку протоку, по якій плавають численні кораблі. Від сучасного Віфлеєму (саме там народився Ісус) та Єрусалиму до моря дуже далеко, у той час як Царгород розташований на березі протоки Босфор, біля затоки Золотий Ріг

Фрагмент картини Ганса Мемлінга "Сцени страстей Христових", 1471 р. На задньому плані, за Голгофою, також видно велику водойму, а будівлі Єрусалиму – європейські за архітектурою

Сучасні історики недалеко від біблійного Єрусалиму розташовують кілька міст з коренем "Віф-": дві Віфанії та Віфлеєм. Константинополь же розташований на краю області Віфінія (Вітінія), тому розмноження назв на "Віф-" біля Єрусалиму може бути пов’язане з помилкою в розумінні виду географічної назви: область почали вважати містом. А із-за того, що область займає значно більшу територію, ніж окремий населений пункт, то й виникла необхідність "розмноження" назв на "Віф-". Таким чином, може бути, що Ісус народився у Віфінії (Вітінії) поблизу Царгорода (Єрусалиму).

Ідея тотожності біблійного Єрусалиму з Константинополем з 1990-х років активно пропагується у Росії творцями так званої "нової хронології" [21, 22] – А.Т.Фоменком та Г.В.Носовським. Такий висновок вони зробили на основі розробленого ними методу аналізу текстів та тривалостей царювання правителів Візантії та біблійного Ізраїлю. Проте, творці "нової хронології" не визнають наявності у Біблії цілісної географічної картини і необґрунтовано вважають, що практично всі головні події світової історії, у тому числі біблійні, відбувалися або в Царгороді, або в регіоні центральної Росії (Ярославль - Москва), або під одноосібним диктатом російських царів. На наш погляд, А.Т.Фоменко, Г.В.Носовський та їх послідовники вірно підмічають суперечності сучасної історичної науки, проте замість одного міфічного погляду на історію відразу ж пропонують інший, не менш видуманий та штучний.

Автори [21, 22] у своїх працях неоднократно стверджують, що внаслідок неусталеності географічних назв у середньовіччі біблійні топоніми можна знайти будь-де (*45). Проте це не так: хоча єдиних загальноприйнятих назв для морів та країн справді не було, проте кількість головних назв для одного і того ж географічного об’єкта була дуже обмеженою (як правило, 2-4 назви). Звичайно, якщо брати до розгляду назви міст, сіл та інших малих об’єктів, то справді всі біблійні топоніми можна знайти практично будь-де. Але якщо враховувати лише назви великих географічних об’єктів (морів та значних територій), то єдина цілісна картина, яка відповідає біблійній географії, формується лише в одному місці – навколо Чорного моря. І це не дивно: адже географічні назви не змінюються на протязі століть, навіть якщо мова, на якій розмовляли творці цих назв, зникла взагалі. Це загальна закономірність, яка зараз широко використовується дослідниками в етнології та антропології. Народи та мови можуть змінювати один одного, але назви великих географічних об’єктів залишаються практично постійними тривалий час. Якщо назву міста чи села може змінити бажання одного правителя, то назва моря, краю чи іншого великого об’єкта залишиться незмінною, оскільки її використовують десятки або сотні тисяч людей. А швидко схилити таку людську масу до вживання нової назви можна лише з використанням новітніх засобів масового впливу (телебачення, радіо, газети), що в давнину було неможливим.

Підсумовуючи, відзначимо, що загальноприйняте сучасне розуміння біблійної географії є ніби зменшеною та спотвореною копією Причорномор’я. Великі краї зменшено до маленьких областей; родюча земля, "яка тече молоком і медом", спотворена до напівпустельної території біля мертвого моря; моря, які згадуються у Біблії, "зменшено" до розміру невеликих озер (які, до того ж, не завжди відповідають біблійному опису); "потужна ріка", – Йордан – зменшена до невеликої річки. Але й це не все: первинна назва – "Русь", "Україна", із "божественної, справедливої держави", перетворилось в розуміння держави для єдиного "богообраного" народу, а саме розуміння "русича" як "божої людини", "божого внука" спотворилося до поняття "представника богообраного народу", якому дозволяються навіть злочини для завоювання "землі обітованої".

Далі: "Забута велич малих земель"

Примітки