Свята земля: Україна

Факт наявності значної кількості співпадань між біблійною та давньою європейською географією вимагає пояснення. І, схоже, пояснень може бути небагато:

• або це випадковий збіг обставин;
• або одні географічні назви штучно перенесені на іншу територію, в результаті чого виник географічний "дублікат".

Співпадань є надто багато (більше десятка) щоб можна було вважати їх простою випадковістю. Залишається другий варіант: початкові назви, відображені в Біблії, штучно перенесено на іншу територію. При цьому зрозуміло, що первинною є географія Європи, а вторинною – географія сучасного Ізраїлю, оскільки заставити людей на величезній густозаселеній території від Атлантики до Уралу прийняти чужі для них назви неможливо. У той же час малоосвіченому населенню невеликої, напівпустельної, малозаселеної території, якою був сучасний Ізраїль ще століття тому, можна легко нав’язати навіть чужі географічні назви.

Таким чином, випливає висновок: Біблія описує події на великій території, яка із заходу на схід тягнеться приблизно від Атлантичного океану до Уралу, а з півночі на південь – приблизно від Балтійського до Середземного моря. Головним центром, саме у якому і можна говорити про наявність і постійну взаємодію (як мирну, так і конфліктну) трьох головних областей (по-біблійному – Галілеї, Самарії та Юдеї), є Причорномор'я. Україна входить у північну частину цього центру.

Ймовірна територія біблійних подій. Окремо виділено центр, навколо якого розгортаються головні події. Видно, що Україна знаходиться головним чином на стику Галілеї (приблизно північно-західна Україна) та Самарії (приблизно південно-східна Україна)

Причорноморська "Галілея" та "Сарматія" були і є відносно однорідними етнічно та культурно, й навіть зараз в основному входять до складу єдиної держави: України. Разом населення цих земель тривалий час протистояло південній "Юдеї": Візантії, Туреччині та Кримському ханству. Біблійні Галілея та Самарія також були об’єднані у єдине Ізраїльське царство, яке часто протистояло Юдейському царству. При цьому головна протидія туркам та татарам здійснювалася з причорноморської "Самарії": саме тут були розташовані козацькі війська, які здійснювали регулярні рейди у Крим та Туреччину. Згідно Біблії, головну протидію юдеям коїли самаритяни: вони часто нападали на юдеїв та вбивали їх, так що поняття "самаритянин" навіть стало для багатьох юдеїв символом розбійника.

Як відомо, біблійна назва "Ізраїль" не єврейська: Ізраїльське царство було створене жителями Галілеї й Самарії, для яких Юдейське царство було в значній мірі загарбником і головним конкурентом на землю. Лише короткий час обидва царства були об’єднані в одне, і саме тоді назва "Ізраїль" з північної території переходить на всю "святу землю". Неюдейською є й назва "Єрусалим": це місто спочатку належало Самарії, і лише при експансії євреїв було ними захоплене.

Самі євреї називають свою країну "Ерец-Ізраїль", що означає "земля Ізраїлю". Враховуючи неюдейське походження назви "Ізраїль" та наявність багатьох відповідників біблійним назвам у Причорномор'ї, виникає питання: чи немає відповідника і для цієї головної, нібито "єврейської", назви "святої землі"? Виявляється, – є, вона добре всім відома й після тривалої й кривавої боротьби за своє існування повільно але неухильно виходить на світову арену. Розглянемо уважніше цю назву: "Ерец-Ізраїль", особливу увагу звернувши на її приголосне ядро.

Врахуємо, що звуки "Ц" та "С" часто взаємозамінюються: так, ми кажемо на біблійного персонажа "Ісаак", а євреї: "Іцхак". Звуки "З" та "С" також часто замінюються: ми кажемо "Ізраїль", а англійці "Ісраел" (пишуть Israel). Звуки "К" та "С" утворюються в одному і тому ж місці ротової порожнини і відрізняються лише артикуляцією язика, тому їх взаємозаміна – явище настільки поширене для європейських мов, що, наприклад, в англійській одна і та ж літера "C" може позначати і звук "К", і "С" і "Ц" (*24). Таким чином, звуки "З", "Ц", "С", "К" при вимові назви людиною іншої мови чи національності можуть легко перейти один до одного.

Враховуючи сказане, подивимось на назву "Ерец-Ізраїль" (*25):

У цій назві відрізняється лише одна приголосна ядра, та й вона із закінчення: багато єврейських власних назв закінчуються на -їл (-іл, -ел) (Рафаїл, Михаїл, Гавриїл (*26)). А для української мови поширене закінчення -іна, -ина (Туреччина, дівчина, вибоїна).

Ще одне "дивне співпадання"?! І знову воно попадає у те ж саме Причорномор'я. Щоб оцінити ступінь випадковості такого співпадання, зазначимо, що з восьми десятків географічних назв країн Європи та Азії лише назва "Україна" має таку схожість з назвою "Ізраїль": без закінчень ці назви практично ідентичні: "Украй-іна", "Ізрай-іль".

Знову виникає паралель: біблійний Ізраїль об’єднував Галілею і Самарію та протистояв південному Юдейському царству. Україна об’єднує частину європейських "Галілеї" та "Самарії" і протягом відомого історичного проміжку постійно протистояла південним Візантії та Туреччині, визнаючи при цьому духовний авторитет Константинополя.

Добавимо також, що навіть у самій Біблії назва "Ізраїль" трактується вже на казковій основі: нібито патріарх Яків боровся з Богом, який прийняв вигляд подорожнього, і внаслідок цього Бог назвав його "Ізраїль" – "богоборець" (Буття, 32: 25-29): "І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. І промовив: Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря. А той відказав: Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене. І промовив до нього: Як твоє ймення? Той відказав: Яків. І сказав: Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, і подужав".

Бачимо, що вже для біблійного літописця назва "Ізраїль" була невідомого походження (це не дивно, адже сама ця назва не юдейська). У той же час для всієї європейської культури поняття "Ізраїль" однозначно пов’язане з поняттям "Свята Земля". Назва "Україна" якраз і означає "край", "вкраяна", "дарована Богом Земля", і, схоже, лише через її прозору простоту багато сучасних українських дослідників намагаються її "ускладнити", шукаючи різні додаткові етимології.

Значення давніх слів на основі ядра "РС" ("РТ", "РД") має дуже глибоке сакральне значення і його можна охарактеризувати як "Божественна сила життя". Так, для підтримки життя індивіда слугує "рот", для підтримки колективного існування – "роди". Група кровно пов’язаних людей – "рід", "родина", сукупність близьких родів – "народ". Народ завжди пов’язаний із землею, на якій живе; у російській мові збереглася давня назва рідної землі – "родина" (земля роду). Латиною "земля" – "Terra" (інверсія ядра "РД""ТР"), англійською ділянка землі – "terrain" ("терейн", при переході початкового "Т" в "К" отримуємо наше "країна", яке лежить в основі "Україна"). Сукупність споріднених народів формує "расу" (наявний перехід ядра "РД" у "РС"). Верховний бог слов’ян – Род, скандинавів – Тор. Англійською "force" – сила (перехід "ФР""ТР"), українською "торувати" – силою прокладати шлях, "тортури" – насилля, "тур" – бик, символ сили.

Враховуючи сказане, можна стверджувати: слово "Русь", побудоване на основі того ж ядра, позначає "народ, землю, силу, бога", тобто – самоорганізацію народу під владою закону, який є виявом божественної волі. Іншими словами, назва "Русь" означає "божественна держава" (не просто країна як територія, а саме з організованою владою, яка основана на моральному (божественному) законі). В значній мірі назви "Україна" та "Русь" виступають як синоніми, позначаючи "божу, святу землю".

До цього ж ядра сходить і латинське (англійське) "Rex" – цар, король, і слов’янське "цар" (з переходом "ТР"-"ЦР", англійці так і пишуть "Tsar"). Монархічна влада вважалася владою від бога, королі чи царі благословлялися на царство верховними священиками. Бачимо, що на основі приголосного ядра "РС", "РТ" формуються як назви країни (чи землі): "Русь", "Рутенія", "Terra" (земля), так і назви правителя: "Rex", "цар". Подібно до цього, на основі ядра "КР" формується і назва країни: "Україна", "Крайна", і назва правителя – "король".

Відповідно, "русин", "русич" – "божа людина", "створена богом людина", "житель божественної країни", або просто – людина (так як зрозуміло, що всі люди створені Богом). З цим прямо перегукуються уявлення давніх українців про себе як про "внуків Дажбожих" (Велесова книга, Слово о полку Ігоревім), тобто в прямому розумінні "родичів Бога", "божих людей". Про використання слова "русич" в розумінні "людина" говорить і народний фольклор. В українських та російських казках поширений епізод, коли Баба-Яга, відчуваючи присутність одного з персонажів, зі злістю вигукує: "Чую, руським духом пахне!". Вряд чи у народних казках Баба-Яга мала б такі расистські переконання, щоб ненавидіти людину саме руської національності. Очевидно, її слова слід розуміти як "чую, людським духом пахне". За таке значення згадує і видатний дослідник російської мови В.Даль [3].

Як вже згадувалося, приголосне ядро "РС", "РТ", "РД" стоїть в основі понять "божественності" і "сили, боротьби". Чи не звідси випливає і біблійне тлумачення назви "Ізраїль" як "богоборець"? Можливо, вже тоді для автора первинна назва "Святої Землі" була невідома, і він "розшифрував" приголосне ядро (а найстаріші тексти записувалися, як правило, лише приголосними) як "богоборець"?

Назву "Русь" в її модифікаціях гордо приймали і поляки (Реч Посполита), і німці (Рейх), і росіяни (Росія), і євреї (Ерец-Ізраїль) тому, що вона у минулому означала "Святу Землю", світоч духовності і культури тогочасної цивілізації. Причому всі ці назви – Русь, Річ (Посполита), Рейх, Ерец-(Ізраїль) для народів, які їх використовують, нероздільно пов’язані зі святістю та величчю (Свята Русь, Священний Рейх, як і Свята Україна).

Але й назва "Україна" в незначних видозмінах також зустрічається в різних місцях Європи. Так, в сучасній Словенії є область Крайна, яка займає більшу частину цієї країни. Ще в XIX ст. її називали також Украйною або Вкрайною, а жителів – вукраїнцями [17]. Крайна має давню слов’янську історію, і цікава, зокрема, древнім ритуалом вибору й коронації князів. Ця традиція збереглася й після падіння слов’янської влади і створення на цій же території німецького князівства Карантія. За цим обрядом коронувалися королі династії Габсбургів до початку XV ст., що вказує на значний культурний вплив словенської Крайни у минулому. Ритуал вибору князя був описаний французьким політиком та філософом Жаном Боденом (1529-1596) у його творі "Шість книг про республіку". Ряд авторів навіть стверджують, що видатний американський політик, третій президент США Т.Джеферсон використав описаний Ж.Боденом карантський обряд при створенні "Декларації про незалежність США" та формуванні процедури обрання президента. Родом із Крайни і відомий австрійський дипломат, письменник та історик С.Герберштейн.

У Словенській Крайні був особливий прошарок косезів (вважають, що вони нащадки дружинників князя), які зберегли своє привілейоване положення й право обрання князя навіть після входження цієї землі до складу німецької Священної Римської імперії. Косези були особисто вільними, мали право носіння зброї, могли бути суджені тільки рівними й мали виняткове право зведення князя на престол. І соціальний статус, і навіть назва косезів співзвучна з нашими козаками.

Може здатися, що Балканська Словенія розташована надто далеко від України, і ці збіги випадкові. Але Словенська Крайна не єдина. У Польщі також є історична область Крайна – на межі між Помор’ям та Великою Польщею. Відомо також, що у Польщі, в басейні Вісли, є ріка Вакра (Вкра, Укра), а територію на схід від Одри (в районі сучасної польської Крайни) населяли укри чи украни [29].

А в Німеччині в складі федеральної землі Бранденбург, біля границі з Польщею є історична область та район Уккермарк (*27). Саме тут колись було дуже багато слов’янських поселень, які часто ворогували з германцями, але в кінці кінців були підкорені та асимільовані. Недалеко від Уккермарку (біля 50 км) розташована і столиця Німеччини – Берлін.

Області "Крайна" є також у Хорватії, Сербії, Боснії, Герцоговині та Чорногорії – всі вони заселені в основному слов’янами. Закарпаття ще на початку XX ст. називали "Руською Крайною". Навіть саму Україну ще на межі XIX-XX ст. в царській Росії називали Украйною. Так, на історичних картах енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1890-1907 рр.) використовується саме ця назва.

На наш погляд, вважати випадковістю таку надзвичайну поширеність Крайн серед слов’янського світу неприпустимо. Очевидно, вони вказують на якусь давню, вже забуту єдину традицію. Можливо, ці численні Крайни – сліди перенесення первинно авторитетної назви (яка до нас дійшла як "Україна") на віддалені території розселення слов’ян. Наявність такої великої кількості "Крайн" на Балканах говорить проти поширеної думки, що ця назва означала "окраїни" слов’янських земель. Разом з австрійською "Карінтією" (яка є уламком Словенської Крайни) вони формують майже неперервний ланцюжок, який, перериваючись на неслов’янських землях Угорщини та Австрії, та огинаючи Карпати з півночі, дотикається до сучасної України, відгалужуючись у сторону Німеччини. В 90-х роках XX ст. при розпаді Югославії на якийсь час було проголошено Сербську Автономну Область Боснійська Крайна, Сербську Автономну Область Кнінська Крайна, Сербську Автономну Область Крайна, Республіку Сербська Крайна, а також Демократичну Республіку Крайна. Було б просто дивно, якби балканські слов’яни так настирливо хотіли називати свої області чи республіки "окраїнами".

Україна та різні Крайни на карті Європи. Німецький Уккермарк показано іншим кольором. У Польщі, крім історичної області "Крайна" на північному заході, виділено південно-східну частину – Галичину, де ще століття тому проживало багато українців. Території Крайн вказано дуже приблизно

Цікаво, що й київський князь Святослав Ігорович свою експансію направляв саме на Балкани, говорячи, що "там середина землі моєї". А ім’я міфічного родоначальника Києва – полянського князя Кия – літописна легенда також пов’язує з Балканами. Давньобулгарська поема "Шан-кизи дастан" ("Оповідь про доньку Шана") уточнює цю інформацію. Вона називає засновником Києва рідного брата болгарського вождя Кубрата на ім’я Шамбат із прізвиськом Кий. Той нібито збудував на верхньому Дунаї (зараз Болгарія) літописну фортецю Києвець, але потім мусив відійти на Подніпров’я, де заснував нове місто – Київ, або Самбат [29]. А деякі візантійські джерела називають Київ "Самбатас". Цікаво, що назви "Київ" і "Самбат" виявляють значеннєву тотожність: санскритське "самба" означає "кий". Доповнює цю картину розповідь вірменського історика Мовсеса Хоренаці, який стверджував, що через міжусобиці в країні Булгар частина болгар подалась до Вірменії. А саме там зафіксовано ще один варіант київської легенди про трьох братів – Куяра, Мелтея та Хореана із землі палунь, яка багато в чому тотожна літописній легенді про Кия, Щека, Хорива та полян.

Відмітимо, що у переказах євреїв також присутня назва "Самбатіон" [5, розділ "Самбатион"]. Так називають легендарну ріку, яка в будні бурлить і кипить, причому так сильно, що її неможливо переплисти, а по суботах стає спокійною. Нібито саме за Самбатіон асирійці вивели частину зниклих ізраїлевих племен. А повернутися назад ці племена не можуть, оскільки перехід в суботу був би порушенням єврейського Закону. Проте, Йосип Флавій дає протилежну характеристику ріки: вона тече бурним потоком лише по суботах, а в інші дні висихає. Бачимо, що фантастичність та нечіткість уявлень, відбитих у переказах євреїв, явно вказує на давню розірваність між носіями легенди та її первинними творцями: відсутність точних даних про якийсь Самбатіон носії традиції замінили витвором своєї фантазії. Враховуючи синонімічність назв "Київ" та "Самбатас", можна припустити, що єврейський Самбатіон – "Київська ріка", Дніпро, який у зоні порогів справді був надзвичайно бурним, нестримним, і переплисти його могли зважитися лише одиниці. Це ще раз може вказувати на зв’язок з Причорномор’ям біблійної традиції, яка нині приписується суто євреям. А традиційно "єврейський" її варіант ще раз демонструє фантазійне спотворення, призначене для адаптації колись конкретних даних до нових, але викривлених історичних уявлень.

Про генетичну спорідненість українців та балканських слов’ян говорять і сучасні дослідження. Досягнення у сфері генетики за останні десятиліття дозволяють, зокрема, виявити ареали проживання тих чи інших народів, напрямки їх переселень, ступінь їх кровної спорідненості у минулому та багато інших цікавих з точки зору історії речей. Один з найпопулярніших методів таких досліджень базується на вивченні чоловічої Y-хромосоми, яка передається батьківською лінією незмінною на протязі тисяч років. У цій хромосомі виділяють сукупність специфічних ділянок – маркерів, які часто повторяються. Множина схожих маркерів формує гаплогрупу. Кожна людина належить до певної гаплогрупи. Якщо в різних людей гаплогрупа співпадає, то це вказує на їх певну кровну (генетичну) спорідненість у минулому, навіть якщо люди живуть у різних країнах, сповідують різні релігії та говорять різними мовами. Для українців, зокрема, характерний свій набір гаплогруп, який відрізняє їх від навколишніх народів. Домінуючою гаплогрупою при цьому є характерна для всіх слов’ян гаплогрупа R1a. На другому місці знаходиться давніша гаплогрупа I1b, ареал поширення якої охоплює територію від північно-західних Балкан до північного Причорномор’я. Найчастіше вона зустрічається у двох зонах: в основному у слов’янських республіках колишньої Югославії, а також в центральній та західній частині України, Молдові та північній Румунії.

Поширення гаплогрупи I1b. Ареал, на якому вона зустрічається, має два чітко виражених згущення: північно-західні Балкани та північно-західне Причорномор’я (*28)

Прикметним є значне співпадання між двома останніми картами: картою розміщення Крайн у Європі та площею поширення гаплогрупи I1b. Помітно, що традиція називати свою землю "Крайною" ("Україною") збереглась саме серед цієї, колись кровно зв’язаної людності, яка проживала від північно-західних Балкан до Дону. Цікаво також спостерігати реліктовий залишок гаплогрупи I1b на півночі Малої Азії, зокрема, поблизу Стамбула. Очевидно, в давнину носіїв цієї гаплогрупи там було значно більше, але вони розчинилися в генному потоці турецьких завойовників.

Відзначимо також, що приблизною серединою ареалу поширення гаплогрупи I1b є північно-східні Балкани, а саме їх Київський князь Святослав Ігорович назвав "серединою землі своєї", підкорюючи Болгарію та воюючи проти Візантії.

Взагалі, загальний генетичний аналіз вказує на Україну як на батьківщину для східних та західних слов’ян, а також словенців, представників південних слов’ян [6, розділи "Генофонд славян", "Этногенез славян"]. Певну близькість до українців демонструють також хорвати, у той час як серби і болгари виявляють більшу генетичну відмінність. Таким чином, генетичні дослідження вказують на кровну спорідненість у минулому населення цілої низки Балканських Крайн з населенням України.

На зв’язок українців з балканськими слов’янами вказують і антропологи. Так, класик української антропології Ф. Вовк стверджував, що "українці, безперечно, найбільшу спорідненість виявляють з південними та західними (за винятком поляків) слов'янами". В 80 роках XIX ст. відомий географ Елізе Реклю відзначив близьку спорідненість українців з південними слов'янами. Французький антрополог Амі ділив усіх слов'ян на дві великі групи: групу великорослих, брахіцефалічних, з темним волоссям, – та нижчу на зріст, з меншою брахіцефалією й ясним волоссям. До першої групи Амі зараховував сербів, хорватів, словаків, чехів і українців, до другої – полабів, поляків, білорусів і росіян. Подібний поділ прийняв також і відомий французький вчений Ж. Денікер. За його твердженням, українці належать до так званої динарської (адріатичної) раси, тим часом як поляків і росіян Денікер відносив до віслянської раси.

З історичних джерел відомо, що крім східних (руських, чи карпатських) і південних (балканських) сербів і хорватів були відомі й західні серби (полабські, чи лужицькі), які входили до об’єднання слов’ян між Одером та Ельбою, в районі сучасного німецького Укермарку. Пліній Старший розповідає, що серби колись жили у Приазов’ї. Цікаве спостереження мовознавця Л.Булаховського, що закінчення 1-ї особи множини (-мо) в українській мові – прикметна ознака української – з усіх слов’янських мов властиве лише верхньолужицькій та сербській мовам. У плані україно-лужицьких мовних паралелей знаходиться і деякі інші особливості, характерні тільки для цих двох мов [29]. Такі однотипні риси у двох споріднених, але географічно віддалених мов явно вказують на їх спільні витоки.

Таким чином, стійко спостерігаємо якийсь древній зв’язок між давньою Україною, балканськими Крайнами та полабським Укермарком.

Проте, повернемося до Біблії. Цікаво, що сама "свята земля", подібно до України, дуже часто у ній називається просто "Краєм", тобто "Країною, Землею". Ось деякі з прикладів:

• І Господь явився Авраму й сказав: Я дам оцей Край потомству твоєму (Буття, 12:7) .
• І промовив до Лота Аврам: Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня. Хіба не ввесь Край перед обличчям твоїм? (Буття, 13,8-9).
• І станеться, коли Господь уведе тебе до краю ханаанеянина, і хіттеянина, й амореянина, і хіввеянина, й євусеянина, що про нього присягнув був батькам твоїм, щоб дати тобі Край, який тече молоком та медом (Вихід, 13:5).
• Не вижену їх перед тобою в однім році, щоб не став той Край спустошеним, і не розмножилася на тебе польова звірина. Помалу Я буду їх виганяти перед тобою, аж поки ти розродишся, і посядеш цей Край (Вихід, 23, 29-30).
• А Ісус, син Навинів, та Калев, син Єфуннеїв, із тих, що розвідували той Край, пороздирали одежу свою, та й сказали до всієї громади Ізраїлевих синів, говорячи: Той Край, що перейшли ми по ньому, щоб розвідати його, Край той дуже-дуже хороший! Якщо Господь уподобає Собі нас, то впровадить нас до того Краю, і дасть його нам, Край, який тече молоком та медом (Числа, 6-8).
• Ось, Господь, Бог твій, віддає тобі цей Край... А ви всі підійшли до мене та й сказали: Пошлімо мужів перед собою, і нехай вони вислідять нам той Край, та нехай принесуть нам відомість про дорогу, що нею підемо, та про міста, куди ввійдемо... І вони відійшли, і зійшли на гору, і прийшли аж до долини Ешкол, та й вислідили його, Край. І взяли вони в свою руку з плоду того Краю, і принесли до нас, і здали нам справу, і сказали: Добрий той Край, що Господь, Бог наш, дає нам! (Второзаконня, 1, 21-25).

Але, виявляється, назва, схожа на звичне нам слово "Україна" в Біблії також присутня. Так, книга Йова починається зі слів: "Був чоловік у країні Уц, на ім'я йому Йов. І був чоловік цей невинний та праведний, і він Бога боявся, а від злого втікав" (Йов, 1:1). Враховуючи часту заміну звуків "ц" та "к", "країна Уц" перетвориться в "країну Ук", "Ук-країну". Цікаво, що доля Йова справді багато в чому перегукується з долею України, внаслідок чого побутує навіть думка про те, що у книзі Йова "зашифровано" долю нашого народу.

За уявленнями істориків XV-XVII століть, народи Ґоґ і Маґоґ, які описані у Біблії – це скіфські народи. А історик XVIII ст. Іоанн Дрімель у своїй праці "Досвід історичного доказу походження росіян від араратців, як від першого народу після всесвітнього потопу", посилаючись також на думку іншого автора, який жив серед нащадків скіфів, стверджує, що скіфи самі називають себе Ґуґ чи Ґіуґ (Ґюґ). Якщо припустити випадання першої приголосної у цій назві, то отримаємо, що скіфи себе називали Уґ (чи – Ук, через близькість звуків "ґ" та "к").

Окремо слід зупинитися на ідентифікації ріки Йордан. Враховуючи розмитість поняття "Йордан" (велика ріка), можна припустити, що така назва могла даватися різним рікам, і перш за все – Дунаю, Дніпру, Дону, Волзі. Так як у Старому Заповіті Йордан тісно пов’язаний з Солоним морем, то слід прийняти його аналогом Волгу (Ра-Ріку). У Новому Заповіті назв "Солоне море", "Велике море" немає взагалі, найчастіше зустрічається просто посилання на "море" (лише зрідка згадується назва "Галілейське" чи "Тиверіадське море") або "озеро" (Каркінітське). Це схиляє до думки, що діяльність Христа проходила на берегах одного і того ж моря – "Великого", біля якого розташовані Галілея, Самарія та Юдея. В цьому випадку з новозаповітнім Йорданом добре ототожнюється Дніпро: і через тотожність назв, і через те, що він впадає у Гілейське, чи Таврійське море, з самого краю Каркінітської затоки, які відповідають біблійним Галілейському морю, Тиверіадському чи Каркінітському озеру. Проте, Йорданом могла би виступати і протока між Чорним та Середземним морями – Босфор. Її своєрідне "продовження", протока Дарданелли, яка зв’язує Мармурове та Середземне моря, має назву, дуже близьку до назви "Йордан" ("Дардан-ел"). Босфор представляє собою затоплену морем давню річкову долину, і справді нагадує велику ріку, оскільки через нього вода постійно тече з Чорного моря в Середземне.

Далі: "Шило у мішку"

Примітки

---

---

Використані джерела

---