Свята земля: Україна

Як відомо, шило в мішку не сховаєш – десь, та й вилізе. Так і з перекрученою біблійною географією: незважаючи на широкий пласт "євреїзованих" уявлень про місця біблійних подій, з-під них часто виглядають факти, які не вписуються у загальноприйняте трактування біблійної розповіді.

Так, багато дослідників відзначають, що знання середньовічних європейців про Палестину характеризувалися численними перебільшеннями, незважаючи на часті торгові та культурні контакти з її жителями. За словами римського папи Урбана II "земля та тече молоком і медом" (слова з його промови Клермонському собору, де було оголошено про початок хрестових походів). Європейці були переконані, що Свята земля (і насамперед Єрусалим), як центр християнства й центр світу, протиставляється всім іншим землям, як периферії світу. І якщо в Європі (на периферії) буває голод, хвороби, посуха й несправедливість, то в центрі світу все навпаки: там заможність, земля родюча, панує спокій і справедливість. У Старому Заповіті кілька десятків разів "земля обітована" описується як "Край,... що тече молоком та медом, що він окраса для всіх країв" (Єзекіїль, 20:6), "Край... дуже-дуже хороший!" (Числа, 14:7). Така картина разюче конрастує з реаліями напівпустельної посушливої території, якою є і була сучасна Палестина.

В святому Краю часто падають дощі і не потрібно ручного поливання городів, там на полях в достатку росте трава для худоби: "Бо цей Край, куди входиш ти заволодіти ним, він не такий, як єгипетський край, звідки вийшли ви, де ти засієш було насіння своє й поливаєш працею ніг своїх... А цей Край,... то край гір та долин, із небесного дощу він напоюється. Край, що про нього дбає Господь, Бог твій, завжди на ньому очі Господа, Бога твого, від початку року аж до кінця року. І... Я дам вам дощ вашого Краю своєчасно, дощ ранній і дощ пізній, і збереш ти своє збіжжя, і свій сік виноградний, і оливу свою. І дам Я траву на твоїм полі для твоєї худоби, і будеш ти їсти й наситишся" (Повторення Закону 11: 10-15).

Згадка за дощі, якими Бог регулярно напоює землю, добре підходить до Причорномор'я (особливо північного) і абсолютно не узгоджується із сучасним Ізраїлем. Розташована біля краю пустельного поясу, ця земля завжди страждала від нестачі води. Археологічні розкопки показують, що вже тисячі років тому місцеві жителі піклувалися про запаси води – про це свідчать створені в древні часи пристосування для збирання й зберігання дощової води.

У Біблії дарований Богом край за родючістю протиставляється Єгипту. А сучасний Єгипет колись був житницею Римської імперії, та й зараз інколи його називають житницею Середземномор’я. Земля ж теперішнього Ізраїлю відзначається хіба особливою безплідністю: велика кількість пустель та Мертве море, у якому навіть риба не може жити. Як бачимо, опис разюче не сходиться з реальністю.

В давнину продукти харчування були стратегічною сировиною і добувалися щоденною працею. Тому люди селилися в місцях, де могли вирощуватися продукти, або в районах, що мали хороше транспортне сполучення з ними. Колись не було поїздів, машин та літаків, які могли швидко доставляти потрібну кількість продуктів навіть у пустелю чи тундру, тому всі найдавніші центри цивілізації знаходяться в родючих місцях: Трипілля, Межиріччя, Єгипет. Людей приваблювала лише дійсно життєдайна земля – тільки вона могла забезпечити їм право на життя, в іншому випадку – постійна примара голодної смерті.

Як і будь-яка родюча земля, що могла прогодувати значну кількість людей, "земля обітована" до приходу євреїв вже добре заселена різними племенами (високого зросту, що й характерно для представників саме європейської білої раси, на відміну від семітів), які розвинулися до організації укріплених міст: "Та народ той, що сидить у тім Краї, міцний, а міста укріплені, дуже великі... бачили ми там нащадків велетня... Амалик сидить у краї південнім, а хіттеянин, і євусеянин, і амореянин сидять на горі, а ханаанеянин сидить над морем та при Йордані... люди, що ходили (на розвідку у "Святу Землю"), сказали: Ми не зможемо ввійти до того народу, бо він сильніший за нас... А ввесь той народ, що ми бачили в ньому, люди високі на зріст. І там ми бачили велетнів, і були ми в своїх очах немов та сарана, і такими були ми і в їхніх очах" (Числа, 13: 28-33).

А земля сучасного Ізраїлю була мало заселена аж до XX століття, коли євреї масово почали переїжджати туди. Куди ділися природні ресурси, які колись нібито могли забезпечити проживання великої кількості людей (хіттеян, євусеян, амореян та інших)? Адже, якщо десь є умови для життя, то там відразу з’являються людські поселення, причому в кількості, пропорційній до якості цих умов. На наш погляд, життєво необхідних ресурсів у достатній кількості там не було, тому й людей в сучасному Ізраїлі жило вкрай мало, на відміну від Єгипту та Туреччини, розташованих не так далеко звідти.

Заселення сучасного Ізраїлю відбувається із залученням нових технічних досягнень: через гористу місцевість протягують трубопроводи, ставлять насосні станції для подачі води у засушливі горбисті райони Самарії та Юдеї. Переважаюча частина всіх насаджень поза межами Галілеї існують за рахунок штучного поливу. Та й то при цьому найбільше джерело прісної води – Йордан – помітно обмілів (самі євреї вже жартують: "в Йордані більше історії, ніж води"). Проте, незважаючи на новітні технології, в останні роки в Ізраїлі відчувається гостра недостача води. А 2008 рік був офіційно оголошений роком посухи. На всю країну, крім Йордану, є лише дві ріки, які не пересихають влітку: Кішон (довжина всього 13 км) та Яркон (довжина 26 км). За допомогою сучасного транспорту до поселень регулярно підвозять воду та необхідні продукти харчування, які не можуть бути вирощені у самих цих поселеннях... Як же виживали люди в численних містах, які згідно Біблії були в Палестині до приходу євреїв? Науково обґрунтованої теорії про сприятливіший клімат у цьому краю в історичному минулому немає. Навпаки, археологічні дослідження вказують на постійну нестачу води в регіоні.

Вода, як і продукти харчування, у давнину була стратегічною сировиною, тому всі великі міста, фортеці, столиці виникали біля водних джерел, достатніх для забезпечення потреб жителів. Так, сучасна столиця Ізраїлю, економічний і культурний центр держави – Тель-Авів – розташований на найбільшій прибережній ріці країни – Ярконі. Третє за розміром місто країни – Хайфа – розташоване на другій непересихаючій річці – Кішоні. А джерелом водопостачання Єрусалиму колись нібито були два потоки (навіть не ріки), які протікали рядом, але й їх води не вистарчало. За даними єврейської енциклопедії [5, розділ "Иерусалим. Общие сведения"], постачання водою Єрусалима, розташованого в горах, завжди було складною проблемою. У давнину для збору зимових вод влаштовували великі відкриті й підземні басейни, які частково використовують і зараз, а також оштукатурені водойми майже в кожному будинку. Як же колись виживало багатолюдне місто в далекі біблійні часи? Швидше за все – ніяк – бо багатолюдним воно стало відносно недавно, за рахунок сучасних технологій. А справжній Єрусалим – "Центр Світу" – був зовсім в іншому місці. Тому аж до XIX ст. сучасний Єрусалим був маленьким, переважно арабським містечком (араби його називали Ель-Кудс), з населенням до 10 тис. чоловік. Ріст його пов’язаний лише з масовим національним єврейським рухом, в результаті якого євреї почали з’їжджатися до свої "святої землі".

Зростання міст як у давнину, так і в наш час сильно пов’язане з торгівлею. Життя євреїв також, на протязі всієї їхньої історії, пов’язане з торгівлею. Навіть відомий "винахід" євреїв – відсоткові банківські позики – свідчить про перебування в середовищі надлишкової грошової маси. Всі ці факти передбачають наявність вигідних торгівельних шляхів у "святій землі". Які ж особливо вигідні торгові шляхи проходять через сучасний Ізраїль? Практично ніякі. Лише шлях з Єгипту до Туреччини, але він морський, а найбагатше місто "давнього Ізраїлю" – Єрусалим – чомусь розташоване у горах, на значній віддалі від моря (*29). Взагалі, у давні часи (значною мірою і зараз) торгівля нероздільно була пов’язана з мореплавством, а у "найторгівельнішого" народу на землі воно чомусь не було розвинуте.

Зате Константинополь – "євроаналог" біблійного Єрусалиму – знаходиться на перетині численних морських та сухопутніх торгових шляхів, що й спричинило його бурхливе зростання.

Причорноморська "Свята Земля" добре підходить як під біблійний опис, так і під середньовічні уявлення європейців. Пізніше, коли потік паломництва був хибно перенаправлений з Константинополя до сучасного Єрусалиму, багато паломників настільки розчаровувалися у "Святій Землі", що впадали у гріх віровідступництва, в результаті чого отці церкви видавали спеціальні пояснення про "духовну вищість" цієї землі, на противагу "плотським принадам".

Скоріше всього, перебільшення давніх європейців щодо "святої землі" були не такі вже й великі, просто під Палестиною слід розуміти не пустельну територію біля мертвого моря, а родючі й багаті землі Причорномор'я. Епітет "земля, яка тече молоком і медом" аж ніяк не підходить для опису сучасного пустельного Ізраїлю. А в українських та російських казках "молочні ріки з кисільними берегами" при описі Русі зустрічаються постійно. В Україні навіть є не лише ріка Молочна та лиман Молочний (Запорізька область), але й ціле "молочне море" – Меотида (Азовське море).

Різноманіття територій, описаних у Біблії, видно і з опису гори Сінай (Вихід, 19: 18-19): "А гора Сінай уся вона димувала через те, що Господь зійшов на неї в огні! І піднявся дим її, немов дим вапнярки, і сильно затремтіла вся гора... І розлігся голос сурми, і він сильно все могутнів: Мойсей говорить, а Бог відповідає йому голосно".

Бачимо, що тут описується гора, з вершини якої йде дим, видно вогонь, все це супроводжується землетремтінням та протяжним гулом (звук сурми справді протяжний). Якщо з опису забрати суто релігійні звороти, то кожен школяр помітить в ньому відоме природне явище – виверження вулкана.

Відомо, що практично у всіх народів давнини богам поклонялися на вершинах гір, гори обоготворялися. Зрозуміло, що народ, який жив біля гори, яка могла ще й періодично "оживати", вивергаючи із себе вогонь та дим, бачив у ній особливе божество, грізне та жорстоке, що й відповідає розумінню євреїв свого бога. Зрозумілими є і слова з Біблії: "І промовив Господь до Мойсея: Зійди, остережи народ, щоб не рвався до Господа, щоб побачити, бо багато з нього загине" (Вихід, 19: 21). Ясно, що якби люд повалив на вершину вулкана під час його виверження ("подивитись на Господа"), то справді багато б загинуло. Такий "бог" міг би навіть вивергнути із себе каменюки (скрижалі) з якимись хитромудрими значками-"написами", які жрець чи священик трактував, пояснюючи простим смертним "веління господа" та його "заповіді" (подібно до гадання на опаленій кабанячій лопатці).

Відомі міста безбожників, які стали символом гріховності – Содом та Гоморра – були знищені так: "І Господь послав на Содом та Гомору дощ із сірки й огню, від Господа з неба" (Буття, 19:24). Дощ із розпеченого каміння, який супроводжувався викидом сірководню та сірчаного газу, колись знищив італійські міста Помпею, Геркуланум та Стабію. Причиною цього було виверження вулкану Везувій.

У сучасному Ізраїлі вулканів на протязі історичного періоду невідомо. Інколи пишуть, що теперішня гора Синай колись була вулканом, але ці припущення основані на приведених вище прозорих біблійних свідченнях, у той час як геологічних підтверджень його активності протягом останніх тисячоліть немає.

Взагалі, загальноприйнята історія євреїв, придумана ними самими, містить таку значну кількість неприродно штучних фактів, що лише ідея "богообраності" та особливого керування зі сторони самого Бога й здатна згладити ці протиріччя. Проте, ці аргументи, які ще 400 років тому могли сприйматися багатьма як істинні, тепер можуть викликати лише усмішку. А суперечності залишаються і вимагають пояснень.

Так, вважається, що юдаїзм – винятково національна релігія, а персонажі, подібні до пророка Іллі чи Івана Хрестителя – діячі національної історії. І у наймогутнішій імперії середньовіччя – Візантії – імператор, з авторитетом якого рахувалися правителі всього населеного світу, зненацька ввів цих національних персонажів нічим непримітного підкореного народу до державної імперської ідеології, – християнства. Інших випадків прийняття одним народом (а тим більше – імперією) національних героїв іншого в ранг найвищих державних святинь просто немає. Так, українці можуть поважати поляків, але національні герої Польщі можуть стати святинею для українців лише у випадку завоювання України Польщею та асиміляції українців. Чи може хтось уявити, що європейці, завоювавши американських індіанців, ввели б як державну релігію вірування майя чи ацтеків? Або хоча б, наряду з Лінкольном та Рузвельтом, поставили якогось індіанського вождя чи шамана, навіть достойного? Всім ясно, що це неможливо. Тим не менше, всерйоз вважають, що наймогутніша імперія на землі возвеличила національних персонажів одного з підкорених народів до рівня імперської ідеології.

Взагалі, народ ніколи не приймає національні релігії та вірування іншого народу, виключаючи випадки завоювання, примусу та асиміляції. Окремі національні особливості в процесі взаємодії народів можуть запозичуватися, проте завжди це відбувається у незначній мірі й не стає головним. Правителі, які претендували на панування над багатьма народами, завжди вводили саме денаціоналізовані релігії: християнство, іслам. У давнину прийняття чужої релігії означало підкорення іншому народові, тому і війни дуже часто мали виражений релігійний характер.

Звичайно, навіть з правил бувають винятки, але відмітимо, що факт прийняття великою імперією національних персонажів незначного підкореного народу до складу державної імперської ідеології є в історії унікальним явищем.

Інший дивний факт єврейської історії: хоча батьківщина євреїв – Палестина, та аж до XIX століття їх там жило надзвичайно мало, зате їх кількість у Східній Європі (в Україні, Польщі та Росії) на кілька порядків переважала єврейське населення сучасного Ізраїлю. Так, на початку масової еміграції євреїв до їх "землі обітованої" (початок XX ст.), на території Російської імперії (в основному в межах лінії осілості – на землях сучасних України, Білорусії та Польщі) проживало біля 47% (~5.2 млн.) всього єврейського населення світу (*30). У цей же час в Палестині проживало лише 78 тис., або біля 0.7% всіх євреїв. А в 1882 р., до першої великої хвилі переселенців, їх там проживало ще менше – 30-35 тис. чоловік, тобто ~0.3% всього єврейського населення світу. Якщо врахувати, що переселення, викликане релігійними переконаннями, почалось ще до цього, то доля корінних євреїв Палестини взагалі стає нікчемно малою. Взявши до уваги єврейське населення інших навколочорноморських земель (гірські євреї, грузинські євреї, євреї Туреччини тощо), можна констатувати: до початку переселення євреїв в сучасну Палестину найбільша їх діаспора жила в країнах навколо Чорного моря.

У всіх без винятку інших народів є базове національне ядро, зосереджене в певному місці, і з віддаленням від нього кількість представників цього народу зменшується. Вважають, що в євреїв таке ядро було в сучасній Палестині, але воно було знищене, залишилась лише діаспора. Але при цьому замовчують ті факти, що: а) знищити якийсь народ повністю неможливо; б) цього ніякі правителі, навіть найжорстокіші, ніколи не робили, бо метою завоювання є панування і збагачення, а панування над мертвими нікому не потрібне, не можуть мертві виробляти прибуток.

Починаючи з XVIII століття з України виїхала величезна маса людей (в Канаду, Росію, Аргентину, Австралію, тепер – в Італію, Іспанію, Португалію...), проте, незважаючи на це й навіть на дві світові війни та штучні голодомори, які забрали життя десятків мільйонів, головна кількість українців живе саме в Україні. А в сучасному Ізраїлі не було ніколи ні світових воєн з танками та бомбардувальниками, ні голодоморів, проте і євреїв там до XIX ст. майже не було. Чому?

Інше поширене пояснення відсутності євреїв у "святій землі" – їх погнали в полон ассирійці. Так, єврейська енциклопедія [6, розділ "Пленение ассирийское"] стверджує, що в 720 р. до н.е. ассирійський цар Саргон II перегнав до Ассирії майже все населення Самарії (27290 або 27280 чоловік), а на їх місце переселили людей інших національностей. Точне число взяте із ассирійських глиняних табличок (взагалі-то, царі любили дещо перебільшувати свої досягнення, тому реальні цифри будуть меншими). А через 19 років, в 701 р. до н.е., з Юдеї виселили частину її населення, і ця "частина" складає 200150 чоловік. Тобто, стверджується, що в один і той же проміжок часу (за 19 років навіть не зміняться покоління) все населення Самарії складало менше 30 тис. чоловік, у той час як у Юдеї 200 тис. – це лише частина. Як може так статися, що у сприятливішій для життя Самарії жило в 10 раз менше людей, ніж в Юдеї, яка межує з пустелею і південь якої і зараз, при сучасних технологіях, практично незаселений? Очевидно, у Самарії жило значно більше, ніж 30 тис. За деякими археологічними оцінками, у північному царстві (Самарії та Галілеї) могло проживати біля 600 тис. чоловік, тому в ассирійський полон було вигнано лише біля 5% населення, що суттєво не могло позначитися на етнічному складі краю.

Карта, що ілюструє густину розподілу населення в сучасному Ізраїлі. За даними Центрального бюро статистики Ізраїлю, 1989 р. Густина населення в північних Самарії та Галілеї коливається головним чином в межах від 500 до 6000 чоловік на кв. км. Густина населення у Юдеї на порядок менша – від 25 до 1000 чоловік на кв. км, різко зростаючи лише на крайній півночі Юдеї. А в давнину Юдея нібито була найзаселенішою територією. Чому ж навіть зараз, при сучасних технологіях та фантастичних сумах, затрачених на освоєння тих земель, там мало хто живе? Відповідь проста – Юдея була розташована зовсім в іншому місці. У сучасній Туреччині, яка займає головну частину давньої Юдеї, справді густина населення суттєво більша за густину більш північних районів: України та Росії. Ще раз підкреслимо: немає науково обгрунтованих підстав вважати, що в історичні часи на території сучасного Ізраїлю клімат був суттєво іншим. Археологічні дані свідчать про постійну несатчу води в регіоні

Очевидно, гіпотеза про масове вигнання євреїв з Самарії видається неправдоподібною навіть самим єврейським дослідникам, оскільки та ж енциклопедія [6], яка у статті про ассирійський полон стверджує про вигнання майже всього населення Самарії, в іншій статті про самаритян [6, розділ "Самаритяне"] говорить, що відповідно до ассирійських джерел, більшість населення Самарії не було вигнане. Таким чином, у Самарії та Галілеї (у Юдеї само собою, оскільки звідти вигнали лише частину населення (*31)) мала б проживати єврейська більшість. Але її вже в часи Ісуса чомусь не було, не виявлено її слідів і зараз.

У 2001 році група генетиків з Єврейського університету провела дослідження народів Близького Сходу на предмет їх генетичної спорідненості з євреями. Як повідомили керівники дослідження Аріелла Оппенхейм і Марина Фейрман у своєму дослідженні [19], генетично найближче до євреїв стоять курди, а не араби. З'ясувалося, що в євреїв і курдів, очевидно, був загальний предок – народ, що жив десь у районі нинішньої межі Іраку й Туреччини (там, де й зараз живе основна маса курдів). Виявилось також, що чотири типи євреїв (ашкеназі, африканські, курдські й іракські євреї) генетично розкидані між собою майже вдвічі більше, ніж крайні представники європейців (португальці й росіяни).

Регіон розселення курдів – генетично найближчих "родичів" євреїв (*32)

А в сучасній Палестині генетично найближчих "родичів" євреїв не виявилось. Куди ж вони ділися? Напевне, нікуди, – їх там ніколи не було. Навіть при асиміляції генетичний слід залишився б. А кровні нащадки біблійних євреїв живуть і далі там, де й у давнину: у південному Причорномор'ї, між "Великим" (Чорним, Середземним) і "Солоним" (Каспійським) морями (Біблія, книга Числа, 34:1-12). Знаково, що курди в значній мірі проживають на території історичної області Мідія та вважають себе нащадками давніх мідійців. А, як вже було показано, корені "Мід", "Від" та "Юд" споріднені. Чи не тут і знаходиться осколок давньої Юдеї?

Прикметний також висновок дослідників [19] про те, що різні типи євреїв генетично розкидані між собою майже вдвічі більше, ніж крайні представники європейців. Чи вважаємо ми іспанців та українців одним народом? Ні, і сучасні дослідження явно показують генетичну відмінність українців від оточуючих народів – росіян, поляків, румун, не говорячи вже за народи Західної Європи. На основі чого ж ми стверджуємо, що сучасні євреї в давнину були єдиним кровно спорідненим народом? Дослідження говорять проти цього. Схоже, що колись (очевидно, біля XVI ст.) релігійно-обрядовий контекст біблійного єврейства було підмінено етнічним. Як християни чи мусульмани ніколи не були єдиним народом, так і євреї ніколи не формували етнічно єдиний народ. Швидше за все, сучасний юдаїзм є залишком давньої дохристиянської релігії (в яку, проте, привнесено багато пізнішого за християнство), в багатьох рисах спільної багатьом навколочорноморським народам. Це й зумовило поширеність його носіїв на значній територіії серед різних народів. Відмітимо також, що у світлі спорідненості коренів "юд" та "від" назва релігії "юдаїзм" споріднена назві "відаїзм", "відизм". Дохристиянську релігію, поширену, зокрема, серед слов’ян та в Індії, справді часто називають відизмом.

На довершення до всього сказаного, виявляється, жителі сучасного Ізраїлю колись були схожими на негрів. Так, за повідомленням ізраїльської газети "Haaretz" від 14.11.2008 р., дослідники Тель-Авівського університету прийшли до висновку, що давні жителі Юдейського та Ізраїльського царств зовнішньо нагадували африканців (*33). Це повідомив професор Яір Бен-Давид після реконструкції лиць давніх жителів Ізраїлю по черепам, знайденим у районі Мертвого моря. Дослідження було проведено при участі російських фахівців, його результати опубліковані в спеціалізованому науковому виданні "Anthropoligischer Anzeiger". Професор Бен-Давид відновив зовнішність чоловіка елліністичного періоду й жінки римського періоду. Виявилося, що жінка мала опуклу верхню й повну нижню губу, а також ніс із низьким та широким переніссям, що характерно для представників негроїдної раси. Зовнішність чоловіка набагато більше нагадувала середземноморську підгрупу європеоїдної раси.

Цікава картина вимальовується: десятки мільйонів генетично найближчих до євреїв людей проживає у південному Причорномор’ї та суміжних землях, а на території сучасного Ізраїлю жили люди з негроїдними ознаками, які у сучасних євреїв відсутні. Враховуючи, що гени, якими передаються негроїдні риси, є домінантними порівняно з "білими генами", а також схильність євреїв до національної замкнутості, яка закріплена і в їх релігії, виникає питання: де поділися африканські риси, які були притаманні давнім жителям Палестини? На наш погляд, у "справжніх" біблійних євреїв африканських рис було мало, як і зараз, просто головне місце їх проживання було дещо північніше від сучасного Ізраїлю. А в сучасній Палестині, яка була окраїною біблійної Юдеї, природно, могли жити й негри: вони значно краще пристосовані до жаркого та сухого клімату.

Ось ще один дивний факт з історії євреїв: після завоювання римлянами Палестини і руйнування Єрусалиму вони практично всі зі своєї батьківщини зникли. Зате у великій кількості з’явилися у північному Причорномор'ї, на території України та Польщі. Історики пояснюють це жорстокістю римлян і масовою втечею євреїв. У той же час добре відомо, що винищення народів римляни не практикували: нащадки колись підкорених Римом народів і зараз живуть на тих же землях, що і їх предки. Винятком є лише євреї. Так само зрозуміло, що поголовно весь народ не міг залишити свої насиджені місця, поля, оливкові сади, виноградники, і перетворитися в біженців – більша частина мусила залишитися. Але чомусь їх нащадків на "батьківщині" аж до XIX століття було вкрай мало. Припустимо, що переважаюча маса народу перетворилася у біженців. Куди ж ці втікачі мали направитися? При умові, що в них не було автотранспорту, поїздів, літаків, та й флот був не сильно розвинутий – євреї ніколи не виступали відомими моряками та мореплавцями. Зрозуміло, що вони мали б з’явитися у першу чергу на навколишніх територіях, адже далекі морські подорожі (а тим більше сухопутні) могли бути доступними лише найбагатшим (а найбагатші часто знаходили спільну мову з окупантами через гроші, тому далеко не завжди мали потребу втікати). Навіть зараз у випадку якихось лих основна маса біженців зосереджується у прикордонних землях. Тобто, найбільше єврейських втікачів мало б з’явитися у Єгипті, Ливані, Сирії, Йорданії та прибережних районах Середземного моря – ці території найближче територіально, культурно й кліматично до сучасного Ізраїлю. Проте помітного скупчення євреїв у цих областях ніколи не спостерігалося, що підтверджують і недавні генетичні дослідження.

Якщо ж припустити, що біблійна Юдея була розташована переважно у Малій Азії, то вже в котрий раз все встає на свої місця. В разі лиха її жителі перш за все виїжджали б у зручні для проживання землі північного Причорномор'я, використовуючи при цьому пряме морське та річкове сполучення через Чорне море, Дунай, Дністер, Дніпро та Дон. А от в засушливі пустельні землі сучасного Ізраїлю еміграційний потік був би нікчемно малим. І справді, в Україні, Польщі та південній Росії здавна проживає багато євреїв. Причому і зараз їх особливо багато саме у прибережній зоні Чорного та Азовського морів. Як співають самі євреї, "Одесса – наша мама, Ростов – отец...". А в Криму було зосереджено багато караїмів, які сповідували дещо видозмінений юдаїзм.

Не менш туманною, ніж сама історія євреїв, є й ситуація з формуванням їх сучасної мови – івриту. З розмовного вжитку вона вийшла багато століть тому, тому при впровадженні її в громадське життя Ізраїлю виникало безліч запитань: що і як має звучати. Ось як характеризує ту ситуацію один з єврейських вчителів: "Нам довелося почати навчання в складній ситуації: без книг (написаних на івриті – І.К.), без потрібних виразів і слів, без дієслів і сотень іменників. Труднощі, які довелося перебороти, щоб посіяти перше насіння, – не описати, не уявити собі... Не вистачало навчальних матеріалів на івриті для початкових класів; ми були напівнімими, ми запиналися, заміняли слова жестами й поглядами". Або: " У кожного вчителя був свій підручник на французькій або російській мові, і по ньому він навчав івриту... Термінів просто не було. Кожний учитель у поселенні був сам собі академіком, займався словотворчістю на свій смак і, зрозуміло, одержував відповідні результати".

Про неймовірну важкість відновлення сучасного івриту із напівзабуття, у якому він перебував ще донедавна, свідчить і такий красномовний факт. Довгий час фахівці не могли відповісти на питання, чи може літера "бет" (або "вет" – залежно від наявності в ній значка, який звичайно опускається при письмі) передавати звук «б»? Багато лінгвістів вважали, що вона передавала тільки звук "в". Дискусії йшли доти, поки не була розшифрована глиняна табличка з текстом, у якому розповідалося про баранчиків, що гуляють по полю: їхнє бекання було записано з використанням даної літери [6, розділ "Иврит"] (*34).

Тому, схоже, питання про ступінь відповідності сучасних назв на івриті їх давнім прототипам не є таким самоочевидним, як це видається на перший погляд. Наскільки словотворчість вчителів, які формували сучасний іврит, відійшла від первинної мови? Яким ще літерам не знайдено своїх "табличок з баранчиками"? Адже зрозуміло, що в такому складному завданні, як відновлення мови, на якій не розмовляли багато століть, не могли "інтуїтивно" (а інших методів часто не було) стовідсотково попадати у звучання древніх словоформ, тим більше, що голосні звуки при письмі найчастіше випускалися. Зате тепер, коли головні труднощі позаду, ніхто вже не згадує, що вони взагалі колись були. Всі сприймають сучасний іврит так, ніби він проіснував практично без особливих змін із сивої давнини до наших днів і просто був запроваджений у суспільне життя.

Таким чином, ті "чисто єврейські" власні назви (у тому числі географічні), які зараз можна побачити в кожній Біблії, навіть на самому древньому івриті могли звучати сильно не так, як зараз.

При цьому, виявляється, ще кілька століть тому в Бібліях були присутні власні назви, які зараз старанно "євреїзовані" і приведені до єдиного близькосхідного звучання. Так, просте порівняння тексту Острозької Біблії із текстом сучасного перекладу виявляє масу таких моментів. Наприклад, сучасний початок книги Второзаконня такий: "Оце ті слова, що Мойсей говорив був до всього Ізраїля по тім боці Йордану в пустині, на степу, навпроти Червоного моря, між Параном, і між Тофелем, і Лаваном, і Гецеротом, і Ді-Загавом, одинадцять день дороги від Хориву, дорога до гори Сеїру, аж до Кадеш-Барнеа" (Второзаконня, 1:1-2). В Острозькій Біблії назви (і текст) дещо інші: "Цe слова, які сказав Мойсей всьому Ізраїлю по другій стороні Йордану, в пустині, на заході, близько Червоного моря, між Фараном, і Тофолом, і Ловоном, і Авлоном, і Златником. Одинадцять днів з Хориву, дорога до гори Сиір, аж до Кадисварни". Як бачимо, замість типово близькосхідної назви Гецерот стоїть назва Авлон, а замість Ді-Загаву – типово слов’янський Злотник. Та й Кадеш-Барнеа передано як Кадисварна (що близько за звучанням, наприклад, до болгарської Варни).

У цій же книзі, через кілька віршів, Бог говорить євреям (сучасний текст [15]): "Оберніться й рушайте, і йдіть на гору амореянина, та до всіх сусідів його на степу, на горі, і в долині, і на півдні, і на побережжі моря, до Краю ханаанського та до Ливану, аж до Великої Річки, річки Ефрату" (Второзаконня, 1:7). Острозька Біблія тут же виявляє надзвичайно цікавий текст: "Поверніться і підведіться ви і ввійдіть до гори аммореїв, і до всіх поселенців Арави, в гору і рівнину, і на схід діброви, і вздовж моря Ханаанської землі, і напроти діброви до великої ріки Евфрату". Тут бачимо відразу кілька розбіжностей. По-перше, при вказуванні напряму від долини до моря зараз використовують південь, а Острозька Біблія вказує схід. По-друге, зараз просто випущено такий типово середньоєвропейський орієнтир як діброва. Причому за діброву згадується аж два рази, що виключає випадкове спотворення перекладачем одного окремо взятого слова. Як відомо, в сучасному Ізраїлі дібров немає і не було протягом історичного проміжку часу. У який тоді Край (Ханаанської землі) направляв Бог давніх євреїв? У світлі приведених аналогій знаковим видається той факт, що колись (ще в XVIII столітті) євреї називали русів ханаанітами, а руську мову – ханаанською.

Згадка за діброву в Острозькій Біблії (Второзаконня, 1:7): "Обратитеся, и вздвигнитеся вы, въидите в гору амморейску. И к всем насельником, Арави в гору и поляну, и на восток дубравы, и подолг моря земли ханаански. И супротиву дубрави до реки великия Євфрат"

Подібні місця в Острозькій Біблії зустрічаються на кожному кроці. Ось ще приклад із назвами міст: "Нефталим не повиганяв мешканців Бет-Шемешу, і мешканців Бет-Анату, і він осівся серед ханаанеянина, мешканця того Краю" (Книга Суддів, 1:33). Назви Бет-Шемеш, Бет-Анат відразу створюють "близькосхідну атмосферу" для читача. Тепер подивимось Острозьку Біблію: "І Нефталім не вигнав тих, що жили у Ветсамусі, ані тих, що жили у Ветанаху. І поселився Нефталім посеред ханаана, що жив в цій землі". Назви Ведсамус, Веданах звучать вже далеко не так "по-єврейськи".

А ось фрагмент з традиційної Біблії з описом чуда ходіння Ісуса по воді Галілейського моря (Марка, 6, 45-51): "А як вечір настав, човен був серед моря, а Він Сам один на землі. Коли ж Він побачив, як вони веслуванням мордуються, бо вітер їм був супротивний, о четвертій сторожі вночі підійшов Він до них, по морю йдучи, і хотів їх минути. А вони, як побачили, що йде Він по морю, подумали, що то мара, та й стали кричати, бо Його всі побачили та налякались. А Він до них обізвався й сказав їм: Будьте смілі, це Я, не лякайтесь! І ввійшов Він у човен до них, і вітер затих. А вони здивувалися дуже в собі". Звичайно, по такому озері як сучасне Галілейське, лише на човнах і плавали. Але Острозька Біблія цей "човен" вперто називає кораблем, що відразу міняє масштаб сприйняття описуваної події. Зрозуміло, що по Чорному морю якраз на кораблях і плавають. Та й чорноморські шторми незрівнянно більші за озерні хвилювання, що й пояснює переляк та "мордування" апостолів у даній ситуації.

Сучасні коментатори пояснюють подібні випадки помилками та неточностями середньовічних перекладачів. Але, можливо, ще кілька століть тому просто пам’ятали місця реальних біблійних подій, що й відображували у своєму перекладі?

Проте, такими збігами справа також не обмежується. Виявляється, раніше вважали, що певні східноєвропейські землі та народи є біблійними. Описуючи "Варязьке" море (Балтійське) літописець Повісті Минулих Літ дає таке унікальне пояснення: "По цьому ж морю сидять Варяги на схід до межі Симової" (Сим – старший син Ноя, родоначальник семітських народів). Вказівка на розселення варягів "до межі Симової" часто представляється свідченням темних уявлень літописця. Проте, можливо, вона дуже конкретна. Так, відповідно до Хроніки Георгія Амартола, надзвичайно популярної в давній Русі, "межа Симова" починалась біля Каспійського моря. А на Русі було поширене уявлення, начебто деякі народи Східної Європи мають безпосереднє відношення до Палестини. Так, літописець "Повісті" у міркуванні про народи запевняє, начебто волзькі болгари – це "сини Амонові", а "хвалиси" (народ біля Каспійського – Хвалинського моря) – "сини Моавлі". І ті й інші визнаються, таким чином, семітськими народами. Звідси й переконання літописця, що Волга "йде на схід, у частину Симову".

А фламандський мандрівник Гійом де Рубрук у своїй "Подорожі у східні країни" XIII ст., описуючи землі татар, постійно згадує "землю Моалов".

В той же час Галицько-Волинський літопис під 1224 роком повідомляє про битву на Калці: "Прийшла нечувана рать, безбожні моавитяни, яких називають татари, на землю половецьку".

Бачимо, що прикаспійська територія чомусь стійко пов’язувалась із "землею Моав". Зараз прийнято вважати, що Моав – біблійна країна, яка була розташована східніше від нижньої течії Йордану та Мертвого моря. Таким чином, обидві країни Моав, і літописна (прикаспійська, звідки прийшли татари), і "сучасна" (біля Мертвого моря) локалізуються біля моря з назвою "Солоне". Можливо, не випадково серед великих східноєвропейських територій "земля Моав" знайшла свій відповідник саме тут, біля давнього Солоного моря?

Раніше вважали, що в біблійній книзі Ієзекіїля під народом рош малися на увазі руси, а походи Русі на Царгород асоціювалися саме з цією біблійною згадкою. Так, відомий візантійський історик Лев Диякон каже про дружину київського князя Святослава: "переможені тавроскіфи ніколи живими не здаються ворогу...народ цей відважний до безумства, хоробрий, сильний, що нападає на всі народи, про що багато свідчать і навіть божественний Ієзекіїль про це згадує".

А у "Сказанні про Словена та Руса і місто Словенськ", який ввійшов у значну кількість хронографів і літописів, мовиться: "Після сотворення світу 2244-го року (3264 р. до н.е.), у друге літо після потопу, Ной розділив увесь світ між трьома синами: Симом, Хамом та Яфетом, причому Яфетові за благословенням батька відійшли західні й північні країни до півночі. Через 130 років після потопу (3135 р. до н.е.) син Яфета Мосох прийшов із народом своїм від Вавилону і населив землі північного Причорномор’я та Приазов’я. Правнуки Яфета – Скіф і Зардан – відлучилися від роду свого і поселилися поблизу Чорного моря... Правнуки Яфета Скіф і Зардан заснували Велику Скіфію... Тоді княжили Рус, Словен, Болгар, Коман, Істер та їхній родич Мешех".

Бачимо, що біблійні персонажі напряму, без алегорій, пов’язуються з народами Причорномор’я і оточуючих земель.

Російський історик XVII ст. Андрій Лизлов (*35) у своїй фундаментальній праці "Скіфська історія" описуючи Причорноморських татар, посилається на "космографа" (*36) Яна Ботера, і наводить думку, що вони (татари) є одним з єврейських племен. У той же час вважає їх нащадками скіфів, які після тривалої і далекої подорожі на схід повернулись на землі своїх прабатьків. А "скитання" євреїв взагалі описано дуже прикметно: "... як пише Ездра, вбогі жидови, перейшовши гори перські та мідійські, прийшли у країну Арсатер. А де ця країна Арсатер знаходиться, по-різному літописці здогадуються. Дехто стверджує, що то була країна Колхідська, яка зараз називається Мінгрелією, бо Геродот пише, що той народ своїх дітей обрізав. Але більша частина літописців говорять так: ця країна Арсатер – це Бельгіана (Бельгіана – область біля Індії, – примітка А.Лизлова), звідки жиди під іменем татарським вийшли у 1200 році від втілення Божого, в часи великого Кінгіса, що утвердив царство Китайське... Коли повелінням царя асирійського Салманасара заведені були ізраїльтяни за Індію, в землю Арсатер, і там виродились у звичаї глупі і грубі, і забувши більшу частину чи взагалі всі настанови Мойсеєвого закону, дотримувались лише одного обрізання...".

Знову бачимо: ще в XVII ст. жила традиція, яка біблійні події пов’язувала з великою територією (головним чином – Причорномор’ям), а під ізраїльськими племенами малось на увазі зовсім не те, що у наш час. Зокрема, біблійних євреїв, які завойовували "землю обітовану" під керівництвом Ісуса Навина (король Ісус - Кінг Ісса (*37)) ототожнено з монголами, які завоювали Русь, очолені Чингісом. Але найцікавіше те, що знову виникають дивні паралелі біблійних подій з Руссю-Україною. Згідно Біблії, євреї, після довгих скитань у далеких краях, повернулися приблизно на землі своїх прабатьків, завоювавши їх. Як пише Лизлов у "Скіфській історії", монголи-тартари-жиди, після перебування у далеких індійських краях, повернулись на землі своїх прабатьків (північне Причорномор’я), і завоювали їх. Співпадають навіть імена полководців, які керували завоюванням: король Ісса (Кінг-Ісса) та Чингіс. При цьому "обітованою землею", яка завойовується, є саме Русь.

Проте, відійдемо дещо від старозавітної історії.

Безперечно, якщо припустити, що біблійні події розгорталися в основному у Причорномор’ї, то особливої ваги набуває питання про ключову постать Біблії – Ісуса Христа.

При цьому знаково, що у галлів, з нащадками яких в рамках нашої гіпотези ототожнюються біблійні галілеяни, до трійці верховних богів входив Єзус (вважають, що це ім’я означає "добрий", "найкращий") [23]. Тоді природно, що й виходець із цього народу, Син Божий, якому поклоняються як самому Богу, носив таке ж ім’я – Ісус (*38). Тим більше, що сам бог Єзус приймав жертви, повішені на дереві, а в християнській традиції Ісуса вважають "повішеним на дереві" та "принесеним в жертву". У віруваннях кельтів особливе значення грало число три. Широке поширення мали різні тріади, особливо триіпостасні боги, що також має сильну паралель із християнською Святою Трійцею. Цікаво також, що саме у Франції, колишній Галлії, була неофіційна традиція вважати Ісуса родоначальником французької королівської династії Меровінгів, що пов’язує його з галлами. А в українській Галичині збереглося повір’я про те, що Ісус був галичанином. На це неоднократно звертає увагу сучасний український дослідник І.Каганець (зокрема, у своїй праці "Арійський стандарт" [24]). Про чутку, що Ісус був українцем, писав відомий український письменник, філософ та громадський діяч О.Бердник у своїй повісті "Тайна Христа" [25]. Стверджує це й письменник Ю.Канигін у повісті "Шлях аріїв" [26].

Колись галли сформували потужний етносоціальний організм, який простягся від Франції до Волині, і якщо Ісус був справді галлом, то не дивно, що у різних частинах колишньої "Галлії" – "Європейської Галілеї" – залишилась пам’ять про нього як про свого славетного "співвітчизника". Подібно до того, як І.Франка чи М.Гоголя всі українці вважають "своїми", де б вони не проживали – у Львові, Запоріжжі чи Торонто.

Правда, і І.Каганець, і О.Бердник, і Ю.Канигін, пишучи за те, що Ісус був родом з України та опираючись на традиційну біблійну географію, пояснюють його появу в сучасному Ізраїлі мандрами чи переселенням частини галлів з батьківщини до Ізраїлю. На наш погляд, все простіше: Ісус дійсно міг бути родом з України (чи споріднених на той час етнічних територій), оскільки Біблія описує події не в маленькому напівпустельному клаптику землі біля Середземного моря, а на великих територіях Східної Європи та прилягаючих земель.

Таким чином, місцем Страждань Христових, ймовірно, був Царгород та околиці. Тим більше, що апостол Павло у своєму Посланні до галатів прямо за це говорить (Гал., 3:1): "О нерозумні галати! Хто вас спокусив істині не довірятися, вас, перед очима яких Ісус Христос був звинувачений у злочинах та розіп’ятий?". Це буквальний переклад грецького тексту. В сучасних перекладах Біблії ці слова найчастіше дещо спотворюють, зводячи до метафори (*39): "О ви, нерозумні галати! Хто вас звів не коритися правді, вас, яким перед очима Ісус Христос переднакреслений був, як ніби між вами розіп'ятий?" [15]. По-перше, вставлено слово "як-ніби", чого немає в оригінальному тексті (див., наприклад, [30]). По-друге, грецьке слово "proegrajh" перекладено як "переднакреслений", у той час як пряме й найчастіше вживане його значення: "письмова жалоба або звинувачення в державному і взагалі в кримінальному злочині" [31]. Таким чином, однозначний євангельський текст перекручується "на вимогу часу". Адже Ісус насправді був звинувачений у державному злочині, а не "ніби переднакреслений".

При запропонованому підході стає зрозумілим і те, чому галати "нерозумні", адже ніяких особливих гріхів їм не вказується, порівняно з коринтянами, ефесянами, солунянами та іншими адресатами Павлових послань. Якщо ж у них на очах відбувся жахливий злочин, а вони не робили спроб завадити йому, то вже це варте осуду.

Отже, за твердженням апостола Павла, галати були безпосередніми свідками звинувачення та розп’яття Ісуса. А проживали вони у південно-західному, західному та північно-західному Причорномор’ї, у тому числі біля Царгорода, але аж ніяк не в сучасному Ізраїлі. На узбіччі сучасного Стамбула є навіть гора – Бейкос (найвища гора Верхнього Босфору), на вершині якої розташовано велику символічну могилу, яку називають "могилою Ісуса". Російські дослідники А.Т.Фоменко та Г.В.Носовський [21, 22] вважають, що саме вона і є місцем страти Ісуса. Вона виглядає як плоске прямокутне земляне підвищення довжиною 17 метрів та шириною біля 2 метрів. Навколо оточена високою чавунною решіткою, яка, у свою чергу, затягнута залізною сіткою, щоб численні паломники не могли торкнутися землі всередині огорожі. У протилежних місцях цієї "могили" знаходяться два круглих циліндричних каменя. В центрі одного з них видно чотирикутний отвір та велику тріщину. Вся ця споруда обнесена високою кам’яною стіною з кількома вікнами та двома дверима. Через одні двері паломники входять, обходять могилу по колу, та виходять через другі двері. Як стверджують автори [21, 22], у відомому давньоруському тексті часів Київської Русі "Ходіння ігумена Даниїла" (*40) є опис місця розп’яття Господнього, яке збігається з описом "могили Ісуса" на горі Бейкос, включаючи опис наявних там каменів, стіни та дверей навколо.

Безпосередньо біля гори Бейкос розташовано напівзруйновану добре укріплену фортецю, яка називається Єрос. Ймовірно, саму тут і був розташований Єрусалим часів Христа. Пізніше міський центр перемістився в район Царгорода (сучасного Стамбулу), який перейняв роль духовної столиці світу.

Вхід у фортецю Єрус поблизу сучасного Стамбулу (*41)

Розгляд Причорномор’я як місця біблійних подій пояснює і той факт, що найшвидшого розвитку християнство набуло саме тут. Причому саме в південному Причорномор’ї (в місці особливо інтенсивної діяльності Христа) розташовані всі сім церков, за які згадує Святий Іван, творець Апокаліпсису: міста Ефес, Смирна, Пергам, Фіатир, Сардис, Філадельфія та Лаодикія лежать у південно-західній частині Малої Азії.

Ще один цікавий факт: у Європі, особливо на сході, надзвичайно поширене ім’я "Іван". Кажуть, що таку популярність спричинило поширення християнства, але це малоймовірно, адже в Біблії є й інші достойні персонажі, але їх імена у європейців ніколи не сягали такої популярності: Ісус, Аарон, Мойсей, Сара тощо. Швидше за все, ім’я "Іван" типово європейське, можливо, його корінь пов’язаний з однією із відомих назв слов’ян – венеди. Це добре пояснює велику популярність цього імені, адже венеди справді були дуже чисельними. Тому такі відомі персонажі біблійної історії, як Іван Хреститель та апостол Іван, імовірно, справді були слов’янського роду.

Далі: "Хіба так може бути?"

Примітки